Квентін Дорвард

Страница 14 из 149

Вальтер Скотт

Ой любий мій Гі, я все жду,

Чекаючи, й сонце зайшло.

Цвітуть апельсини в саду,

Як іншого разу було.

Птахи не співають, хоч спів

Лунає з далеких осель.

Хоч вітер не дме з-за ланів,

Гойдає вітрець корабель.

Мій любий не йде…

Ой, любий мій де?

Ген темінь вкрива далечінь

І гомін далекий ущух.

Ось дівчина гулькнула в тінь —

В тіні їй співає пастух.

Мій любий не йде…

Ой, любий мій де?..

Що б не подумав читач про цю просту пісеньку, але вона справила на Квентіна глибоке враження, бо співав її ніжний переливний голосок і звуки її змішувалися з легкими подувами вітерця, що приносив з собою чудові пахощі саду. Проте самої співачки майже не було видно, і від цього вона видавалася ще більш таємничою і чарівною.

Слухач не міг утриматися від того, щоб не висунутися сміливіше з свого вікна, намагаючись краще роздивитися співачку. Музика раптом змовкла, вікно зачинилося, і темна занавіска опустилася. Так було покладено край усім дальшим спостереженням за сусідкою в башті навпроти.

Дорвард зажурився, що його поквапливість мала такі наслідки. Але він втішав себе надією на те, що дама з лютнею не зможе обійтися без гри на інструменті, до якого вона, здавалося, дуже звикла, а також не зможе відмовитись од задоволення відчинити вікно і подихати свіжим повітрям лише через безглузде бажання не дати слухати сусідові ніжні звуки своєї лютні. Крім того, до міркувань, якими він себе заспокоював, прилучалося ще й почуття особистого гонору. Коли справедливий здогад, що чудова чорнокоса красуня була мешканкою однієї з башт, то він також не міг забувати й того, що гарний, молодий мандрівний білявий рицар, рицар фортуни, був мешканцем другої башти. А романи, ці розумні вчителі, навчили юнака, що хоч дівчата бувають боязкі, це ще не значить, що вони не звертають уваги на хлопців.

Тим часом як Квентін заглибився в ці мудрі міркування, служник заїзду повідомив його, що якийсь рицар чекає на нього внизу й хоче поговорити з ним.

Розділ V ВОЇН

Міцний вояк з волоссям, як у лева,

І бог і біс весь час на язиці,

Собі шука він слави мильну бульку

Аж у гарматному жерлі.

Шекспір. "Як вам це подобається"

Рицар, який чекав на Квентіна Дорварда, був один з тих, про кого Людовік XI уже давно сказав, що вони тримають у своїх руках долю Франції, бо їм доручено безпосередню охорону й захист королівської особи.

Карл VI[47] завів цей славетний корпус лучників так званої шотландської лейб-гвардії з кращих міркувань, ніж інші володарі, коли вони заводять навколо трону гвардію з чужоземних найманих військ. Невпинні війни, які позбавили його більше ніж половини володінь, і сумнівна відданість французьких дворян навели короля на думку, що було б нерозумно й ненадійно доручати цим дворянам охорону своєї особи. Шотландські дворяни були споконвічні вороги Англії і давні, навіть природні спільники Франції. Вони були бідні, хоробрі, віддані; з їхньої країни виходило більше відважних шукачів пригод, ніж з усіх інших країн Європи. Високе походження більшості з них давало їм право стояти ближче до особи короля, аніж представникам інших військ, а відносно невелика кількість не давала їм можливості повстати, щоб перетворитися із слуг на господарів.

З свого боку французькі королі, в інтересах своєї політики, задовольняли претензії цих найманих солдатів, даючи їм почесні привілеї та велику плату, що її з властивим воїнам марнотратством більшість із них витрачала на те, щоб підтримувати на належній висоті свою мниму гідність. До кожного з них ставилися, як до справжнього дворянина. А близькість до королівської особи надавала їм достойності в їх власних очах і поваги в очах французів. Вони були розкішно озброєні, обмундировані й мали чудових коней. Кожному з них було дозволено мати зброєносця, слугу, пажа й двох йоменів[48]. Одного з цих йоменів звали ножарем через великий ніж, який він мав при собі, щоб доколювати тих, кого в сутичці його пан скинув на землю. З таким почтом і відповідним спорядженням лучник шотландської гвардії був людиною знатною і досить впливовою. Їх лави поповнювалися тими, що вже служили при них пажами і зброєносцями. Молодші сини знатних шотландських родин часто прагнули вступити на службу так, щоб їх командиром був якийсь приятель чи родич, сподіваючись через це незабаром дістати підвищення.

Ножара і його помічника, що не належали до дворянського стану, обирали з незнатних людей. Але з огляду на їх вигідну посаду і грошову винагороду, пани залюбки закликали на це місце найсильніших і найхоробріших серед своїх мандрівних земляків.

Людовік Лезлі, або, як ми частіше зватимемо його, Балафре, бо під таким ім'ям його знали у Франції, був шести п'є заввишки, кремезний, з суворим і грубим обличчям. Від скроні, перетинаючи праве вціліле око й щоку і сягаючи кінчика вуха, йшов великий; бридкий шрам, що надавав його обличчю жорстокого виразу. Цей глибокий шрам проходив борозною, яка була то криваво-червона, то червоно-чорна, то синя, то аж чорна залежно від того, в якому настрої був Лезлі.

Він був багато одягнений і чудово озброєний. Його голову прикривала шотландська шапка з пучком пер і брошкою з образом діви Марії з масивного срібла. Ці брошки подарував шотландській гвардії король під час одного з своїх припадків побожності. Як дехто казав, він колись навіть дійшов до того, що доручив божій матері посаду командира цієї гвардії. Нашийник лучника, нарукавники й рукавиці були з найкращої сталі і оздоблені сріблом, а кольчуга була така блискуча й яскрава, як зимового ранку іній на папороті або вересі. На ньому був просторий плащ з дорогоцінного синього бархату, з вирізами з обох боків, як у герольда. На плащі, на грудях і на спині, срібними нитками нашито великий білий хрест святого Андрія. Кольчужні штани й сталеві черевики захищали коліна й ноги. При правому боці висів широкий кинджал, що звався — "милосердя боже", а з лівого плеча спускалася розкішно вигаптувана перев'язь для дворучного меча, який він для зручності тримав у руці, бо правила служби забороняли класти його хоч на мить осторонь.

Квентін Дорвард, хоч і рано призвичаївся до зброї та воєн, як уся шотландська молодь його часу, але ще ніколи не бачив войовничішого, краще обмундированого воїна, ніж цей, його дядько, званий Людовік з рубцем, або Балафре. Проте він не міг не здригнутися від виразу його похмурого обличчя, коли той, підкручуючи вуса, привітав свого племінника з приїздом до Франції й, не зводячи духу, спитав його про новини в Шотландії.