Щиро дякував щасливий батько промовцеві, щиро дякувала йому й тричі щаслива мати.
На хрестини прибула й ненька княгині Настусі, княгиня Уляна Мстиславська.
І зять, і дочка стали благати її, щоб зосталася в них жити, не вертала в Мстиславськ. Далася намовити княгиня Уляна.
— Добре, діти мої,— сказала,— зостану при вас віку доживати, бо таки сумно мені там у Мстиславську самій, одинокій. Зостану при вас, та одне прохатиму тебе, зятю Семене, й тебе, Настусю, як помру, перевезіть моє тіло в Мстиславськ і там похороніть біля домовини мого любого Іванчика.
Сумувала тяжко.
— Ей, мамо, де вам іще про смерть думати,— відповів князь Семен,— там у Мстиславську вам самим сумно було, то певно, що й такі думки могли приходити вам до голови. Та ми вже з Настусею подбаємо, геть проженемо від вас ці думи сумні...
Княгиня Уляна на це:
— Ніхто, дітоньки, не знає ні часу, ні години, коли світ цей при-йдеться покинути. Не знаю й я, та чую, що вже незабаром зустрінуся з Іванчиком моїм дорогим, що мій час не за горами.
Раділа Настуся, що ненечка її біля неї, тішилася й княгиня Ганна, що матиме тепер із ким дні збувати...
Вона й.усі ключі віддала княгині Настусі.
— Тепер тут молода господиня,— казала княгиня Ганна,— хай вона клопочеться всім. Мені час на спочинок.
І не втручалася до господарства. Увесь час тільки з княгинею Уляною проводить. Своє минуле, літа свої молоді згадуючи, княгиня Ганна й княгиня Уляна дні збували.
Княгиня Уляна наче приходила до себе, смуток і туга щораз рідше загощували в її серці.
Щирими подругами стали вони одна одній.
— Я без княгині Уляни вже й жити не могла б,— було говорить княгиня Ганна синові свому,— така вона добра та щира.
— Правда ваша, мамо,— притакував князь Семен.— І моя Настуся в неї вдалася.
— Авжеж,— казала княгиня Ганна,— тільки Настуся більш рішуча, більш витривала, здається, її ніяке лихо, ніяке горе не в силі було б зломити.
— Так, мамо, така вона,— говорив князь Семен гордо та втішно, що його любу дружину так хвалить його рідна ненька.
А княгиня Настуся вся кермі господарства віддавалася, в вільні хвилини від господарських клопотів синкові Юрчикові свому посвячувала. Любо було їй глядіти, як маленький її Юрчик усміхався до неї. Хоч ще й не говорить, та вже щасливій ненечці здається, що розуміє її, чорними оченятками розмовляє з нею. Юрчик із виду, всі казали, в неї, в Настусю вдався, й із лиця, й очі в нього такі чорні, як у княгині Настусі.
ї коли хто це говорив, княгині Настусі так любо було слухати.
— Ти мій, мій Юрчик,— говорила вона й тулила дитя до грудей та цілувала.
Минали дні, місяці, літа минали — тихо, спокійно та щасливо пли-ло життя на Слуцькому замкові. Хоч і часто вітали там гості, та все свої.
Тільки раз, ненадовго, наче зміна настала в старинному замкові.
Затупотіли кінські копита на замковому мості, заторохкотіли колеса пищної коляси, а за нею чимало возів та повозок.
Отворив воротар ворота, вточилася пишна коляса, запряжена четвіркою бистрих карих коней на замкове подвір'я.
За колясою вточилося кілька повозок, а за повозками два вантажні вози. За возами оружна дружина на конях.
Київський воєвода Гаштовт приїхав із жінкою до свояків у гості.
У повозках повно прислуги всякої, а вже найбільше панянок, придворних дам пані Гаштовтихи.
Не дуже радий був князь Семен цій гостині. Не любий був йому Гаштовт за пусті гордощі його та напушистість. Та не показав цього. Усе держався старого правила: "Гість у дім, Бог у дім".
І вийшов князь Семен, і вийшла княгиня Настуся гостям на стрічу, гостей вітали, в хату просили.
І відразу ^есь і пропало вже оте невдоволення з, душі князя Семена.
Щиро вітав він гостей та просив у замкові хороми.
Гордо входив київський воєвода в багаті хороми старинного замку князів С луцьких, гордо та й пишно входила з ним пані Гаштовтиха, жінка його:
— А ми до вас, свояче, на довше приїхали,— говорив воєвода Гаштовт,— спочити хочемо в тиші вашого замку від великанського шуму. А я особисто ще й вирватися від обов'язків та клопотів мого уряду.
— Дуже радо вітаємо вас у нашому затишші, в глуші нашій,— сказала княгиня Настуся.
— Незвичайно гарне положення Слуцького замку,— говорила Гаштовтиха, що в одній хвилині вже вспіла все обкинути стежким зором, ба, в душі теж і скритикувати старосвітську обстанову замкових кімнат і неновітні одяги домашніх.
— У нас глухо й тихо, не так як там у вас у Києві, де все шум і гамір, бурхливе життя,— говорив князь Семен.
— Для мене й у Києві глуш,— сказала Гаштовтиха,— що Київ, велике село. От Краків, то вже що іншого. Я в Києві все тужу за життям у столиці, й Кракові. За буйним, гамірним життям, за пирами й забавами на краківському королівському замкові. Я змалку привикла до такого життя,— чванилася Гаштовтиха,— й годі мені звикнути до глуші, до самоти в Києві, Я й вам дивуюся, княгине,— звернулася вона до княгині Настусі,— як ви можете ось так зашитися в глуші, позабути про світ і людей, забав виректися.
— Для мене, пані воєводино, тут не глуш, не самота, я зовсім не нудьгую. Як може бути глуша, як може бути нудьга там, де є праця, труд, де завжди якесь заняття найдеться, де любі та добрі й щирі люди біля тебе.
Гаштовтиха видула губи до згірдливої усмішки.
— Праця, труд, заняття?! Якось воно дивно та^неприродно звучить у вустах княгині Слуцької. Чи то для вас, для ваших рук праця, чи немає в вас служби до цього? У нас у Польщі, княгине, вже й ходачкова шляхтянка соромиться праці. А ви, княгине, говорите про працю, як про щось гідне та чесне.
Тут вмішався князь Семен:
— Вибачні будьте, своячко, що й я стану по боці моєї Настусі. І я вважаю, що праця, а ще й люба праця, дає приємність та вдовілля.
— Мені ні! Я не сотворена до праці,— відповіла гордо Гаштовтиха,— до праці є в мене служба й піддані. Я родилася для роз-ривок, для забав і так я вихована. У нас інші звичаї, культура інша, як у вас.
— Я це знаю! У вас воно скрізь так. У вас праця сором, а в нас ні! У нас праця не ганьбить, а честь приносить. Та що край, то звичай,— сказала княгиня Настуся, щоб якось закінчити немилу розмову.
Та Гаштовтиха говорила далі: