Куть-кутько

Страница 15 из 25

Даниэль Пеннак

Запала тиша. Почав накрапати дощик.

Песик ніяк не міг отямитися.

— Ну що, зрозумів? — зрештою запитав Гієнець.

Але Песик вкляк на місці і не міг навіть говорити. "Ненець мав рацію, — думав він, — усі діти, як Вишенька, зовсім змішані. Вони так само змінюють ігри, заняття, вираз обличчя, як змінює напрямок вітер. І такі самі непередбачу-вані. Щосекунди змінюються".

Отоді Песик пригадав час (вже далекий), коли він сам не здатен був нюшити один-єдиний запах. Він був такий самий змішаний, як і ці діти. І уперше він зрозумів слова Гієнця:

— Трагедія у тому, що ми ростемо в сім разів швидше за них.

То ж бо й воно: поки він, Песик, сам того не помітивши, подорослішав, Вишенька лишилася дитиною. Змішаною. Як усі діти.

Дощ тепер лив, як із відра. Дитсадок спорожнів. До Песика, заглибленого в спогади, дуже здалеку долинув голос Гієнця:

— Ну що, ходімо, треба зустрічати Кабанця.

XXV

НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВИЙ

Гієнець ніколи не помилявся в розкладі поїздів. Та безпомилковість була, ніби другий нюх. Вони з Песиком завжди зустрічали Кабанця в кінці шостої платформи. А потім утрьох чимчикували додому, радіючи, що знову разом.

Вони справді були щасливі. Песик навіть не вірив, що можна бути таким щасливим. Це його тривожило. Надто гарно, щоб тривати довго". Кабанець і Гієнець про таке себе не запитували. Здавалося, те щастя їх не дивує. Песик уважно їх розглядав. Вони так звикли один до одного, що ніколи не виказували жодних почуттів. Зрештою, Гієнець ледь-ледь ворушив хвостом, коли бачив Кабанця, а той, ледь провівши рукою по голові Гієнця, починав з ним буденну розмову, ніби їх щойно перервали.

Чим щасливішими вони почувалися, тим сумовитішим ставав Песик. "Дивно, мабуть, я не зовсім нормальний", — думав він. Але нічого не міг вдіяти. Коли він бачив, як Кабанець бере пензлі і, краєчком ока стежачи за Гієнцем, кладе перші мазки на новісіньке полотно (Гієнець тоді сідав якнайвигідніше і вже намагався не рухатися), у Песика в голові прокручувалися жахливі видива.

Одне й те саме: дверцята холодильника, які розкручуються в повітрі, тіло Чорнухи, кинуте серед сміття, фургончик гицелів, останній погляд Копиці, тіло отого іншого собаки на узбіччі автостради, — одне й техаме. Вони повторювалися весь час. Йому було соромно. Він не казав про це Гієнцю. Не хотів псувати йому щастя. Але хіба від Гієнця щось сховаєш?

— Що з тобою, Песику? Ти такий сумний!

— Ні, ні, все чудово, запевняю тебе.

— Як скажеш...

Гієнець не наполягав, з досвіду знаючи, що, як стане несила терпіти, Песик сам усе йому розповість.

Так воно й сталося. Настав день, коли Песик не витримав. Він закуняв в атмосфері болісного щастя, і знову наринули навісні сни. Він прокинувся, завиваючи так голосно, що Кабанець розчавив між пальцями три тюбики фарби, а Гієнець перетворився на клубок голок.

—Га? Що? Що з тобою? Ану, Песику, розказуй! Та кажи вже щось, хай йому грець!

— Я, я... — схлипував песик, — я надто щасливий з вами. А це неможливо! Такого бути не може! Мені це сниться! Такого в житті не буває! В житті все інакше! Зовсім інакше! Повно розчавлених собак на узбіччях! Мертвих собак, яких викинули на смітник! Повно чорних фургонів! Директорів притулку для тварин з байдужим обличчям! Холодильників, які нас чавлять! Господинь, які нас кидають! Повно потоплених цуценят, бо вони негарні! Життя повне всього цього! А вас обох я бачу вві сні! Ви несправжні! А я прокинуся! На узбіччі автостради! На міському звалищі! І там я помру, один-однісінький, як собака! Як помирають усі собаки! Покинуті господарями! Бо у них немає друзів! Це все неправда! Є лише господарі! Господарі, які вважають нас надто дурними! Надто бридкими! Надто обридливими! Надто вайлуватими, коли нюшимо запахи! Господарі, які душать нас повідками! Які чавлять нас холодильниками! Своїми автомобілями! І кидають нас, розчавлених, на узбіччі! В міських звалищах! Самісіньких! Сам на сам з автомобілями, які мчать і мчать! Самісіньких серед сміття! Самісіньких...

І так далі, довго-довго, безконечно скаржився тією споконвічною собачою скаргою, яка йде ще з пітьми віків і одного сумного вечора проривається у завиваннях будь-якого собаки, нещасного сьогодні.

Кабанець вкляк на місці, з його пальців стікала фарба. Він крадькома поглядав на Гієнця, ніби благаючи: "Ну зроби ж що-небудь!" Але Гієнець не міг нічого зробити, він чекав. І тільки коли Песик виказав усе, що наболіло, коли спинився розгублений, з калатаючим серцем, з ватними лапками, пересохлим горлом і палаючим писком, коли він уже весь вичах, тільки тоді Гієнець сказав:

— Ходи зі мною, Песику. Я тобі дещо покажу, а тоді скажеш, чи це сон! — І така владність була в його голосі, що Песика ніби холодною водою облили. А Гієнець вже відчинив двері квартири і вийшов на сходи. Песик, не опираючись, пішов за ним.

XXVI

СОБАЧИЙ ЦВИНТАР

Вони пройшли через увесь Париж. Давно запала ніч. Раптом Гієнець наказав:

— Зачекай тут.

Песик сів на місці і став чекати. Чекати довелося недовго. Невдовзі і Гієнець з'явився з тієї ж вулиці, куди пішов. В зубах він ніс товстого птаха і аж стелився по землі. За ним біг черевань у білому фартусі і пронизливо кричав "пробі". Перехожі реготали. Гієнець стрілою промчав під носом у Песика. Якусь мить (менш, ніж треба на блискавку!) Песик завагався, а потім кинувся переслідувачу в ноги.

Почувся страшний вереск, шум, ніби впав великий м'який літак, чорне небо ніби перевернулося, а тоді Песик відскочив на тротуар і, не думаючи, ще приголомшений, кинувся по слідах Гієнця, який зник в іншому кінці вулиці.

І ось вони чимчикують поруч, і все ще збуджений Песик сипле запитаннями.

— Куди ми?.. Для чого птах?.. Думаєш, Білий Фартух помер?.. Га? Куди ми?

Але Гієнець ішов швидко, міцно стискаючи щелепами здобич, і мовчав, тільки очі горіли більше, ніж звичайно.

Нарешті вийшли до Сени. То були вже темні околиці Парижа. З заводами за жовтавою завісою старих ліхтарів. Вода текла така ж чорна, як і небо над нею. Перед ними був міст, і той міст, яскраво освітлений, зяяв сліпучою дірою в усій тій пітьмі. Гієнець на якусь мить ніби завагався. Брови його насупилися, зіниці звузилися. Він вдивлявся в темряву за освітленим мостом. Песик дивився на нього. Раптом погляд Гієнця застиг. Песик подивився в тому ж напрямку. І раптом побачив те, чого одразу не помітив: темну масу, яка нависала над річкою по той бік мосту: дерева. Велетенські дерева! Попри гомін міста, звідсіль було чути, як шумить листя. Ті кудлаті дерева стирчали на невеличкому острівці, який стримів серед потоку. Освітлені знизу крони відсвічували сріблом. Гієнець почимчикував далі. Песик за ним — серед того сліпучого світла. І вперше чітко роздивився птаха. Яке пір'я! Золоте і червоне, червоніше за звичне червоне. А ще десятки інших кольорів, яскравіших, ніж у самого Кабанця.