Схожий, справді схожий! Таки схожий!
Песик одразу впізнав Гієнця на стінах хати й на каміні.
— Це ж ти! І як ти вийшов такий гарний?
— Треба дивитися закоханими очима... — пояснив Гієнець, скромно опустивши очі.
Отож, Песик спокійно влаштувався у Гієнця і Кабанця. Еге, у одного і другого, бо не можна було б сказати, що квартира належала комусь одному з них. Гієнець мав там такі ж права, як і Кабанець, його господар, (але він ніколи не казав "господар", він називав його своїм "другом"), і йому дозволялося вештатися по всіх кімнатах. Але він ніколи тим не зловживав.
— Я не сплю в його ліжку, розумієш: ми обоє такі товсті, що нам би було незручно.
Через день Гієнець і Песик проводжали Кабанця на Ліонський вокзал. Іноді вранці, іноді ввечері. А тоді йшли вештатися по Парижу.
XXIII
ЄДИНИЙ ВИХІД — СПОДОБАТИСЯ
Після прогулянок вони поверталися додому, до Кабанця. Гієнець умів відчиняти двері, що для собаки вже не-абищо. Але він вмів їх і зачиняти, що набагато краще.
— Це такі хитрощі, яким треба навчитися, якщо хочеш лишитися вільним псом; зачиняти двері, витирати лапи, пити воду з-під крану...
— А хто тебе цьому навчив? — допитувався Песик.
— Кабанець, хто ж іще!
Песик не розумів, як Кабанець, господар Гієнця, міг вчити його бути вільним псом.
— Це не господар, — усоте втовкмачував Гієнець, — це мій друг!
— А яка відмінність між господарем і другом? — питав Песик.
І Гієнець тепляче пояснював.
Він його навчив усьому. Усьому тому, чого не встигла навчити Чорнуха. Усьому, чому міг би навчити Копиця, якби вони зустрілися не в притулку для бродячих тварин.
— Ти багато чого знаєш завдяки тим двом, — хвалив Гієнець. — Чорнуха навчила тебе чудово розбиратися в запахах, ти з першого погляду розпізнаєш найкращі шматки і дуже обережний з автомобілями! А товариш з буцегарні навчив тебе сміливості, дружби. Ці дві собачі якості завжди високо цінувалися. Люди? Ну що ж, чудово! Тобі поталанило їх зустріти.
А тепер Гієнець вчив його всьому іншому. Він говорив з ним про людей. Про людей і собак. Про їхні стосунки.
— Якщо тебе хоче побити чоловік, що ти робиш?
— Перший нападаю! — гарчав Песик.
— Дурень! Ти ж не налякаєш навіть мухи!
— Неправда, — гарячкував Песик. — На півдні я налякав тлусту білявку.
— Знаю, розповідав. Просто вона була короткозора і вирішила, що ти — пацюк. Люди страшенно бояться пацюків.
— Гаразд, якщо на мене нападатиме людина, що мені робити?
— Сідаєш, корчиш із себе якнайдурнішого і дивишся на неї, нахиляючи голову з правого боку на лівий, так, щоб одне вухо стояло сторч, а інше звисало.
— А далі?
— Далі людина тане. Стає лагідною, як ягня. Цьому прийому не можуть опиратися і найжорстокіші.
Погляд Гієнця затуманився.
— Я тобі розкрию одну річ, дуже важливу річ, Песику. Чоло у нього взялося брижами, так напружено він
думав.
— І що ж?
— А ось що... Коли вже вродилися такі страхітливі, як ти і я, то єдиний вихід — сподобатися.
— Що це таке — сподобатися?
Уся голова Гієнця зморщилася від напруженої думки.
— Треба щоб тебе полюбили.
— А як це?
Мовчить. Довго дивиться. Зітхає.
— Я і цього тебе навчу.
XXIV ЗМІШАНІ ДІТИ
Звісно, Песик багато оповідав про Вишеньку. Описував її з усіх боків: і впертість, і напади люті, і ніжність у перші дні, і вплив на дорослих.
— Не хочу розчаровувати, — відказував Гієнець, позіхаючи (говорили вони пізно вночі), але твоя Вишенька не дуже оригінальна. Дівчисько, яких багато: збирається стати дорослою, хоча зараз у ній все змішалося.
— Змішалося?
— Вона капризує, якщо це зрозуміліше, — так кажуть дорослі. Але це не капризи, а мішанина, вона ще не знає, чого хоче.
А що песик не розумів про що мова, Гієнець повів його і показав інших змішаних дітей. Погода була похмура, між третьою й четвертою дня, між хмарами ледь пробивався знічений промінь сонця. Двори дитсадків і шкіл наповнилися крихітними галасливими дітьми. Песик і Гієнець сиділи за огорожею і спостерігали.
Діти бавилися під каштанами. Бавилися? "Хіба це можна назвати забавою?" — думав Песик. Вони дуже спокійно робили якісь мудровані речі парами чи невеличкими групками, а потім починалася загальна сварка. Але сварка так само швидко минала, як і починалася, і всі знову бралися До ігор з поважністю професіоналів.
У кутку садка, біля гірки, сидів дуже товстий рожевий хлоп'як і плакав, широко роззявляючи велетенського рота. З його широко розплющених очей сльози лилися потоками. "Як він побивається!" — розчулився Песик. Ось із каштана злетів листочок і плавно приземлився перед хлопчаком. Той одразу перестав плакати і заходився розглядати листочок з ідіотською посмішкою, ніби нічого іншого для нього не існувало.
На центральній алеї маленька дівчинка розповідала щось дуже хвилююче іншій маленькій дівчинці, яка захоплено слухала. Коли це надійшла третя. І та, яка слухала, кинула ту, яка розповідала, і підійшла до третьої. А та, що розповідала, говорила далі, ніби нічого не сталося й реготала після кожного речення. Тим часом чвона підійшла до пісочника. Там Песик зауважив Педанта. У нього були відерце й лопатка, і він саме добудував чотирнадцяту вежу свого замку з піску. Чудову вежу з зубцями, з галереями, з навісними бійницями і просто бійницями — усе, як годиться. Будував він в окулярах і дуже ретельно. Усі вежі були з'єднані фортечними мурами, на яких він не полінувався накреслити пальцем обриси брил. Тепер він лопаткою розгладжував поверхню чотирнадцятої вежі, обережно здмухуючи зайві піщинки і пестячи вежу поглядом. Скільки часу він її майстрував? "Яке терпіння!" — подумав Песик. Коли це Педант звів голову. Якийсь дивний блиск промайнув йому в очах. Він зірвався на ноги, розчепірив руки і ротом почав дирчати, як літак. Довгенько, ніби моторизована пташка, він кружляв навколо свого витвору, а тоді без жодних переходів почав репетувати: "Та-та-та-та-та-та-та-та-та! — Бум!" — руйнуючи башти й мури ногами. Вибухи, бризки піску, хмари пилюки, страхітливі вирви — стихійне лихо! Невдовзі нічого не лишилося від чудового замку з чотирнадцятьма вежами. Тоді Педант перестав зображати бомбовоза. Він підібрав лопатку, поклав її до відерця і пішов, ніби нічого не сталося.