Мы, дол-го, мол-ча Все страда-ли;
Россия пря-та-лась во мгле... Семен Ми-хай-лович Буденный Летит на чер-ной кобыле!
"Черная кобыла" справила фурор, і стіни клубної зали, здавалось, затремтіли від неймовірного вибуху оплесків та сміху. Поет сприймав усе, що діялось у залі, як свій тріумф, і вирішив продемонструвати ще одну характерну рису своєї поезії — словотворення — і продекламував вірш "Элегия":
Грустно дождь стучит по крыше, Как земля сту-чит об гроб-Под полом докуч-ной мыши Слышен жуткий скрип и с к р о б...
Я свідомо не перекладав тут вірші Б.-С. на українську мову, бо в усякому перекладі на будь-яку мову вони втратили б свою оригінальність і Баскіно— Серединську специфіку. Ну як ти перекладеш Б.-С.-ський неологізм "скроб", коли такого слова не знайдеш навіть у словнику російської мови Даля?..
Поет так розпалився, що наостанку надумав розважиш публіку досить фривольними творами. 1, потрясаючи в повітрі кулаками й гасаючи по сцені, продекламував:
Да! Женщи-на погубит многих, Мужчинам всем при-шел конец: Она подбрасы-вает ноги, Как взбе-сившийся жеребец!..
Декого з жінок мало не довелось виносити із залу через істеричний регіт, що його спричинив цей занадто сміливий чотиривірш, супроводжений гупанням короткими ногами автора об підлогу, щоб аудиторія могла уявити собі "взбесившегося жеребца".
Після цього адвокат Бесарабов, побоюючись, що його підшефний, захоплений ілюзорним успіхом, може дійти до непристойності, поквапно вийшов на сцену й, долаючи сміх і оплески, голосно сказав, звертаючись до публіки:
— Ми занадто втомили нашого гостя, а тому дозвольте мені від усіх присутніх висловити подяку поетові Б-С. за ту розвагу, яку він дав нам своїм виступом. — Бесарабов заплескав у долоні, а за ним і всі присутні, не стримуючи реготу, вчинили поетові справжню овацію. Бесарабов дав знак опустити завісу, а Б.-С. лишився на сцені, здивовано кліпаючи очима на свого шефа й показуючи жестикуляцією, що він далеко ще не вичерпався й готовий і далі розважати аудиторію...
Розуміється, я ніякого репортажу не вмістив у своєму відділі газети про цей вечір, хоч це був незрівнянний вечір непосереднього гумору, і я, разом з іншими, сміявся мало не до сліз.
Минув якийсь час, і 1928 року вся країна святкувала соту річницю з дня народження Льва Толстого. На мій превеликий подив, я побачив у кінохроніці святкування річниці в Ясній Поляні в кадрі "Особисті друзі великого російського генія" — відомого вже мені Баскіна-Серединського. Він продерся наперед і стояв з удавано —сумним обличчям, хоч на душі в нього, мабуть, було весело: адже уряд РСФСР призначив йому якусь пенсію як "другові Льва Толстого" серед небагатьох інших друзів, що лишалися серед живих...
От що може зробити пробивна здатність людини! — подумав я, дивлячись на весь церемоніал цього великого свята країни, що дала світові Льва Толстого.
УЧЕНИЙ КНИГОЛЮБ
Не пам'ятаю, де й коли я прочитав про комічний випадок з одним із великих князів дому Романових, якого призначили головою цензурного комітету. Було це за царату, задовго перед революцією, може, навіть перед Першою світовою війною. Призначено цього великого князя, ім'я якого я забув, не через те, що він знався на видавничих і друкарських справах, або хоча б цікавився ними, а тому, що на пост головного цензора імперії треба було поставити вельми авторитетну людину, людину з тит^юм.
Коли він уперше прийшов до цензурного комітету й сів за стіл, до нього одразу підійшов керівник друкарні з сигнальним примірником якоїсь нової книжки й став шанобливо чекати, коли "його високість" напишуть резолюцію на книжці з дозволом друкувати, а тим часом великий князь узяв книжку, яка ще пахла друкарською фарбою, перегорнув кілька нерозрізаних сторінок і пошепки спитав представника друкарні:
— Скажіть, будь ласка, як друкарі добирають способу друкувати текст на ще нерозрізаних сторінках книжки?..
З чимось схожим на це пренаївне уявлення про роботу друкарів мені випало зіткнутися, коли я працював у 20-х роках секретарем київського журналу-місячника "Глобус". Щомісяця я мусив стирчати два дні в київській зразковій друкарні, де друкували наш журнал, під час верстання чергового номера, коли метранпажеві треба було або викинути з тексту якесь слово, або щось дописати, щоб можна було гаразд заверстати сторінку. Метранпажі, що працювали над верстанням нашого журналу, були досить вправні й лише зрідка звертались до мене. Отож роботи в мене майже не було. Щоб збути якось час, нудьгуючи без діла, а інколи підходив до столу завідувача складального цеху, досить симпатичного, опецькуватого чоловічка середніх літ Ляхова, котрий також не був обтяжений якоюсь невідкладною роботою, і ми розмовляли з ним про всяку всячину.
Одного разу під час верстання чергового номера "Глобуса", коли я знічев'я сидів біля столу Ляхова й теревенив про щось, до складального цеху ввійшов чоловік середніх літ у фетровому капелюсі, добре пошитому пальті, з-під якого видно було білий комірець і гарну краватку, а в руках він тримав грубенький портфель з добрячої шкіри. Не інакше, як якийсь науковий працівник — доцент, або професор, а то, може, гляди, навіть, і молодий академік, — подумали одночасно я й Ляхов, та Й метранпажі, також і складачі почали нишком озиратися із своїх місць, щоб глянути, якого це птаха занесло несподівано в їхній складальний цех?
Ляхов миттю підвівся зі стільця, шанобливо вклонився відвідувачеві, блиснувши своєю лисиною, і широким жестом руки запропонував невідомому науковцеві сісти. Відвідувач, видно, людина, що знає собі ціну, поволі зняв капелюха, поважно сів на стільця перед столом Ляхова й, не поспішаючи, розкрив портфель, витягнув з нього грубенький пошарпаний фоліант і поклав його на стіл.
— Я до ваших послуг, — з тою ж пошаною промовив Ляхов і тільки тепер зважився сісти.
У цеху запала незвичайна тиша, бо метранпажі й складачі почали уважно, прислухатись до розмови незвичайного відвідувача з Ляховим.
Ляхов обережно взяв пошарпаний фоліант і прочитав на титульній сторінці "Дюма. Три мушкетери", а відвідувач сказав:
— Я хочу, щоб ви надрукували мені цю книжку.