Вступ
Життя моє йде послідовно до свого природного КІНЦЯ. І це не дивно: мені вже 82-й рік, а позаду довгий, нелегкий, а часом і трагічний життєвий шлях, коли було стільки сприятливих для загибелі моментів, а я, мов той гумільовський божевільний трамвай, що, прогримівши по трьох мостах різних епох, "заблудишся в бездне времен"...
Людям похилого віку часто не спиться, і пригадуються нічницями ті, котрих давно вже нема серед живих, мелькають у пам'яті окремі епізоди, а то й цілі сцени постають так виразно, немовби те сталось десь зовсім недавно...
Чимало з того, що бачив, я використав у своїй творчості, але далеко більше лишилось не перенесеним на папір, та й куди було мені перенести його, коли раніш тяжкі обставини, а тепер стан здоров'я унеможливлювали це. Лишається тільки писати фрагменти тих подій та бліді контури тих людей, що траплялись мені на життєвому шляху, не додержуючись ні історичної послідовності, ні якогось прагматичного зв'язку між ними. Лишається писати без будь-якої надії побачити написане в друку, але мушу писати, бо інакше життя втрачає всякий сенс.
ПРЕДТЕЧА СУЧАСНИХ МОРЖІВ
Навряд чи хто, крім сусідів, знав у дореволюційній Охтирці його прізвище, ім'я та по батькові, але відомий він був усьому місту завдяки своїм двом посадам, де він працював за сумісництвом. Це був повітовий гицель і золотар — гроза міської собачні і вкрай потрібна власникам будинків особа.
Коли-не-коли його можна було бачити посеред міських вулиць, де він, зарослий ніколи не чесаною довгою бородою, в якомусь фантастичному капелюсі, що його роздобути він міг хіба тільки десь на смітнику, поважною сократівською ходою поволі сунув поряд своєї халабуди, яку спроквола, не поспішаючи, тягла хуцезна шкапа. У халабуді жалібно скавчали піймані собаки, мабуть, передчуваючи, що їх везуть на шкуродерку. Гицель не звертав ніякої уваги на те вищання і простував далі, тримаючи напоготові довжелезне пужално, що кінчалось якоюсь хитромудрою петлею, якою гицель спритно заарканював необачних сірків та бровків, котрі бігали міськими вулицями, а надто на базарі, шукаючи випадкової поживи. Собаки пручались у гицелевих руках, схожих на лапи, але не було випадку, щоб жодна з пійманих жертв укусила б гицеля, коли він запихав її в халабуду. Собаки чи то нюхом, чи з якоїсь собачої інтуїції відчували в гицелі свого смертельного ворога і, ще здалека побачивши його, розбігалися врозтіч, щоб сховатися десь під ґанком або у вузеньких суточках, де їх не могла дістати зловісна гицелева петля.
Якщо в гицелеву халабуду попадались випущені на вулицю породисті трезори або діани, це давало гицелеві певний зиск, бо власник породистої собаки, дізнавшись про лихо, що спіткало його улюбленця, біг на шкуродерку викупляти свого улюбленця. Лаяти чи дорікати гицелеві за те, що він схопив породистого собаку, не можна було: гицель не мав права ловити собачню по дворах, а на вулиці в нього були розв'язані руки й повна воля.
Обов'язки золотаря він виконував звичайно вночі, тільки для цієї операції гицель запрягав шкапу в довгий високий ящик, а за знаряддя виробництва золотареві правило таке ж довге пужално з прив'язаним на кінці відром, яким він вигрібаю лайно із відходків, куди його наперед запрошували хазяї в разі потреби.
Від цієї другої роботи одяг гицеля-золотаря просмердівся наскрізь, а після чергової операції від нього так гидко тхнуло, що близько коло нього не можна було стояти, не затуливши носа. Мабуть, розуміючи це, гицель-золотар уникав з'являтися між людьми і жив десь на околиці міста відлюднем. Але раз на рік був день, коли гицель-золотар вважав за своє право стояти, як рівня, між людом, що скупчувався на березі невеликої й неглибокої річки Охтирки, що перетинала місто на дві частини й за містом впадала у славнозвісну Ворсклу. Це бувадо на Водохреща, чи Йордань, як звали це свято в народі. Трохи далі від широкого мосту вирубували широку ополонку, біля якої ставили вилитий з криги високий хрест. До цього місця з собору урочисто йшла велика процесія, що складалася з духівництва й півчої, а на чолі її урочисто ступав протоієрей отець Гаврило, притуливши до похиленої голови металевий хрест, якого тримав голими руками. Надворі стояв добрячий мороз, від якого люди, щоб зігрітись, тупцяли на місці й потирали вуха, а отця Гаврила не брав ніякий мороз. Не інакше як святість рятує його від обморожування, — думав я, і лиш через багато років дізнався, що наш протоієрей рятується від морозу не небесними, а цілком земними засобами, натираючи руки й чоло спиртом...
Над ополонкою відбувалась коротка церковна відправа, після якої отець Гаврило тричі опускав у воду хреста, після чого рота уланів робила залп із рушниць, а в повітря злітали спеціально принесені для цього голуби. Воду освячено, і, розштовхуючи людей, до ополонки підходив відомий усім наш повітовий гицель-золотар. Не поспішаючи, поважно, мов чинив якесь таїнство, гицель скидав кожуха, вилазив із валянців і роздягався до тіла. Тоді не водилось трусів, і гицель у чому мати народила опускався в ополонку й тричі занурювався в крижану воду, розтираючи долонями зарослі волоссям груди, немовби змивав із себе всі свої собачі гріхи. Перехрестившись широким хрестом, гицель неквапом вилазив із ополонки, вскакував у свої валянці й, накинувши на плечі кожуха, закидав назад голову й одним духом випивав шкалик горілки. Не закусюючи нічим, він швиденько одягався, запинався в кожуха і йшов геть, не оглядаючись назад, де люди глечиками й мисками черпали з ополонки свячену йорданську воду.
Я не пам'ятаю випадку, щоб хтось після гицеля ліз і собі в ту крижану купіль, але без гицеля, як кажуть, і вода б не освятилася. В Охтирці він був єдиний предтеча сучасних наших моржів.
СВОЇ ДУРНІ
Часто-густо за дореволюційних часів повітові міста славилися своїми дурнями. Це не були божевільні в повному розумінні цього слова, але певне відхилення від психічних норм у них, безперечно, було. Це були диваки, пройняті якоюсь химерою, що визначала їхню безпечну для інших людей поведінку і правила за розвагу міським обивателям та вуличним хлопчиськам.