Хлопчаки заняли товар із стерні і гнали його на дорогу.
Все готувалось до чогось, все ждало чогось.
Ніч наступала. Наступала ніч моя!
Серце холодно замирало.
— Ну, як ви, а я ночую у тому ліску,— сухо звернувсь я до Ганни й Митрохвана.
— Ми теж там будемо... — бовкнула Ганна.
Мене вмить схопила гостра злість на них. До якої ж пори я буду лазити з ними?! Що за прокляття на мене таке!
Я рішив зараз же одійти од них, лягти зовсім окремо й кінець. Це вже неможливо, нарешті. Наче навмисне причепились.
Але зразу одходити незручно й неконспіративно було. Я рішив підождати, поки вони поснуть; тоді тихенько встати й піти, щоб більше й не стрічатись з цими напівлюдьми.
Митрохван не ліг спати. Пошепотівшись з Ганною, він примостив коло неї свою торбу й пішов кудись у лісок.
— Куди він? — ніби байдуже спитав я.
— У село, табаку купити.
Хутко вони обидві заснули.
Тоді я обережно підвівся й пішов од них.
І, пам'ятаю, з того менту я зразу й цілком забув про всю цю компанію.
Тихо шелестів ліс. За шелестом не чути було моєї ходи, не чути було, як билось моє серце. А у полі воно так загупало, що доводилось зупинятись і прикладати руку до нього.
Сходив місяць, але ярок між ліском і горою, де стояла економія, був темний і здавався глибоким. Після його треба було пройти ще полем; потім манюсенькою балочкою можна підібратись до самого току.
Я ліг і довго лежав під ріллею в борозні, виставляючи часами голову й пронизуючи напівтьму гарячими очима.
Чув, як рипіли журавлі криниць у нас, як хльоскало батогом; то, мабуть, Кривий Панас замикає на ніч воловню. Воли погорять... І мій Запорожець згорить... Ржатиме...
Чув, як все тихше та тихше долітали згуки.
Коли ж зовсім піднявся місяць угору, тиша срібно дзвеніла у блідому полі. І виразно видно стало темні скирти нашого току.
Я, пригинаючись, пішов далі.
Коли повз уже балочкою, мені враз пригадалось, як колись малим я так само тут повз, граючи в індійців. Від цього я навіть сів і довго сидів непорушно. Потім знову поповз.
І де далі, то все менше та менше пам'ятаю ті моменти.
І ні страху, ні жалю, ні захоплення, нічого вже мені не пригадується. Навіть не пригадую собі, щоб я думав про черкесів або про яку небезпеку. Знав, що треба ховатись, знав, що це діється щось надзвичайне, але ні свідомості, ні, навіть, волі не було. Здавалось, від скирт було протягнено до мене якийсь незримий ланцюг, тим ланцюгом мене прив'язано і хтось там намотував той ланцюг, а я через те й сунувся туди.
Немов у сні, я чув, як довго рипіли десь внизу коло ставу вози, і сам собі одмічав, що то, певно, наші хлопці їдуть по снопи. Чув гавкання собак, таке тоскне раз у раз в місячну ніч, але цілком байдуже тоді мені.
Пам'ятаю довгу тінь вздовж скирти, поруч з нею бліду смугу місяця і другу скирту. Сумом пустинності віяло звідти. Шум ще, пам'ятаю, був страшенний у вухах, коли я присів під скиртою.
Але потім все туманом якимсь оповито. Здається, коли я світив сірника, коробка поторохкувала у мене в руці і смалятиною запахло від губки. Здається, я озирався на всі боки. А може й ні. Може, потім уже, дійсно озираючись, я переніс на те, що було під скиртою. Іра, принаймні, гаряче казала, що я не міг дрижати й озиратись. Не міг!
А я не знаю. Не знаю, як і назад повз балочкою. А може, й не повз, а просто йшов. Ще, може, й посвистував.
Тільки виразно себе пам'ятаю аж по другий бік ярка. Там я озирнгувся. Озирнувся і весь замер: в сріблястій напівтьмі, в темній кучугурі будівель економи жовтіло щось живе, трипотливе, ясне й незмірно-несподіване для мене. Страшно несподіване.
"Он як!" — прошепотів я, дивлячись, як те немов щось намацувало гострими язиками і поверталось то в один бік, то в другий, ніби набиралось сил, міцніше умощувалось, розросталось і бралось в небо жвавіше та дужче.
Раптом я повернувся й щосили побіг. Чобіт один кільки раз зсувався мені з ноги, я зупинявся, підтягав його за вушко й знову летів, не озираючись. Мені було страшно.
Під самим ліском зупинився весь спітнілий, задиханий, стомлений.
Озирнувсь.
Над економією вже стояло велике жовте сяево, але ні будинків, ні дерев за горкою не видно було. Тільки дим ще над сяевом. І дим той з-під низу був жовтуватий, а зверху темно-бурий із срібним нальотом від місяця.
Місяць же стояв якраз над моєю головою і був блідий, наляканий: він же весь час слідкував за мною.
Сів на горбику якомусь.
Стало холодно. Мокра сорочка липла до тіла. Від частого, глибокого дихання було ще холодніше.
Сів, поклав лікті на коліна, голову спер на руки й сидів так. Коліна трусились, і можна було, збоку дивлячись, подумати, що я сиджу і, дрижачи весь, гірко ридаю.
Але я нічого не почував. Страх пройшов і знову було тільки напруження якесь та втома іще.
Довго сидів. І якби мене хтось раптом запитав, чого я сиджу, я б, напевне, зразу й сам не міг би сказати, чого ж я, справді, сиджу.
Але сидів, не маючи навіть ніякого сумніву, що не треба сидіти. Треба.
І тільки як шорохнуло в вітях, мене щось штовхнуло, ніби підійшов хтось ззаду й ляснув по спині.
"Іра!" — пронеслось по мені.
Схопився.
Де ж вона?
То тільки промінь біліє в кущах, її нема. Чого ж не йде? Що ж там діється?!
Ах, їй байдуже. Може, не вірячи в мене, заснула і всі горять...
Мама бігає в сорочці, в одній сорочці моя мамуня, свята, кохана...
Чого ж вона не йде?! Чом не біжить, не дає руки своєї? Я ж жду... О, що ж вона робить зо мною!..
І мені вже здавалось, що я довго-довго жду тут, що давно-давно колись був там між скиртами.
Я встав, хутко ходив між деревами, люто підбивав ногами сухі гілочки і знову виходив на узлісся. Там дивився на жовте, нишпорив очима й знов заходив у ліс.
Вже сіріло, коли з'явилась Іра. З'явилась зовсім не з того боку, де я ждав, вся не така, як перше, в якійсь хустці, нижча ніби, трохи зігнута.
— Ну? Ну? — кшгувсь я до неї.
— Все добре... Все добре...— зашепотіла вона, чогось здригаючись вся, задихана від швидкої ходи.
— А мама... мати як? Мати?
— Нічого, нічого... Всі вже на селі. У попа... Все горить... Але ніхто нічого... Усе добре... Вас ніхто не бачив? Сьогодення прийшли? Ну да, що ж я питаю... Ви стомились? Дуже стомились?