Пересвідчившись, що біля вогнища обійдуться й без мене, бо жінки самі готували обід, я приєднався до чоловіків на березі, ухопився й собі за канат і почав тягти судно разом з усіма.
— Обід готовий! — гукнула нараз одна з жінок.
Ніби за наказом, усі ми, на чолі з капітаном, полишили роботу й бігом подалися до вогнища, звідки чути було пахощі печені.
Черепашачі яйця й м'ясо броненосця поділили між усіма, а птицю залишили на вечерю.
М'ясо броненосця було біле й м'яке. Дарма що ніхто з нас ніколи доти не їв його, усі визнали, що воно дуже смачне.
Пополудні ми працювали далі — витягали судно. Коли ніс його було вже піднято дуже високо, ми прив'язали канат до корми, щоб і її витягти на берег.
До вечора і цю роботу було закінчено. Тепер ми могли ясно бачити те місце, де підводний стовбур зробив пробоїну в боковій частині суденця. Було проломлено тільки дві дошки.
Капітан запевнив нас, що все це можна легко відремонтувати протягом наступного ранку.
Отож, напевно, другого дня пополудні ми зможемо рушити далі.
— Виходить, завтра ми проведемо тут наш останній день? — спитав я з сумом, думаючи про те, що мені доведеться розлучитися з моїм маленьким другом.
— Авжеж, — відповів капітан, — і я певен, що ніхто з нас не пожалкує за цим.
Я не хотів заперечувати йому, отож промовчав. Водночас я помітив, що Кумевава кинув на мене погляд, у якому я виразно прочитав смуток.
Роботу було завершено, і тепер дехто з пасажирів відпочивав, дехто мився на березі річки.
— Ньїкучапе, ходімо, щось побачиш, — сказав Кумевава.
І він повів мене у глиб лісу, куди ще проникали останні промені сонця.
— Я гуляв тут поблизу і знайшов стежку. Нею звірі увечері і вранці ходять до річки пити воду. Чи Ньїкучап хоче піти зі мною — побачити звірів?
Звичайно, я хотів цього.
Кумевава показав мені стежку. Вона була геть уся поцяткована слідами. Деякі з них малий індіанець розшифрував мені. Він читав ті сліди, як розгорнуту книжку.
Ми вилізли на високе дерево поблизу річки. Тут ми надійно вмостилися на двох товстих гілляках, звідки відкривалася широка панорама: і річку, і стежку видно було, мов на долоні.
Тільки-но ми зручно всілися на дереві, ніби в ложі театру, як почули звуки, схожі на дитяче схлипування.
— Що це таке? — спитав я.
— Мавпи, — тихо відповів Кумевава і поклав вказівний палець собі на губи, даючи мені зрозуміти, що я мушу мовчати, аби мавпи нас не почули.
І для цього були всі підстави. За хвилину гілка на сусідньому дереві заворушилась і з неї почала спускатися на землю ціла мавпяча родина. Слідом за великим самцем спустилась трохи менша за нього самиця, несучи на спині мавпенятко. Усі вони були брунатного кольору, з довгими гнучкими хвостами. Мавпи підійшли до води і, напившись, почали купатися, пустувати. І мале мавпенятко також дістало повну гігієнічну процедуру, про що, звичайно, подбала мати.
Раптом нашу увагу привернув якийсь рух на стежці під нами. Там з'явився мурахоїд, котрий, повільно й велично погойдуючись, прямував до води. Був цей звір завбільшки як великий собака, а довгий хвіст його, вигнутий дугою, похитувався при кожному кроці. Але найдивнішою була голова. Тонка й дуже довга, чи не на півметра, вона закінчувалася гострокутником. Час від часу звір роззявляв рота, щоб вистромити довгий тоненький язик, яким він підбирав зі стежки мурашок. Довга шерсть його була чорного кольору з білою смугою на тулубі й на хвості. Мурахоїд мав великі закручені пазури на лапах, через що рухався незграбно. Та, незважаючи на це, звір був по-своєму гарний. У його рухах було щось таке величне, що, дивлячись на нього, ми затамували подих.
Раптом Кумевава схопив мене за руку. Що ж так схвилювало його? Обернувшись у той бік, куди був спрямований його погляд, я побачив уже знайомого жовтого ягуара з поцяткованою чорними плямами шерстю. Ритмічними й нечутними кроками ступав він по стежці, наближаючись до води. Та цього разу в його поважних манерах було щось ніби легковажне, безтурботне.
Моє серце забилось сильніше. Я знав, що за три метри під нами проходить у цю мить цар амазонських джунглів, хижий звір, перед яким усі мешканці пралісу тремтять від страху. Через те я був страшенно вражений тим, що побачив у наступні кілька секунд.
Ось ягуар підійшов до води. Я був певен, що зараз усі звірі вмить порозбігаються, щоб урятувати своє життя. Але, на превеликий мій подив, нічого подібного не сталося.
Мавпи й далі спокійно бавилися зі своїм мавпенятком, мурахоїд ще не висунув із води своєї гострої голови, поки ягуар шукав для себе поряд вільної місцини. Він витяг уперед голову над водою і почав хлистати водичку язиком, неначе здоровезний котяра.
Я кинув вражений погляд на свого малого приятеля, чекаючи пояснення.
— Уранці й увечері під час водопою у джунглях панує мир… Звірі не нападають одне на одного, — прошепотів мені Кумевава. Тепер я все зрозумів. Звірі ніби мають домовленість про перемир'я на світанкові й надвечірні години, коли навіть найлютіші вороги мирно зустрічаються біля водопою.
Напившись досхочу, ягуар двічі потягнувся й позіхнув. Потім вилизав язиком свою шерсть і знову повернувся у джунглі, звідки щойно прийшов.
Через кілька хвилин після того, як ягуар зник з очей, з'явився інший великий звір — тапір. Одразу за ним підійшла трохи менша самиця. Вони скидалися на великих свиней, а може, були навіть трохи більші. Носи в них були довгі й звисали донизу, неначе хоботи. Тапіри — то єдині товстошкірі тварини в приамазонських джунглях.
Поки подружня пара тапірів купалася, пустотливо перекочуючись у неглибокій воді, інші звірі один за одним поверталися до лісу.
Тим часом Кумевава вибрав найміцнішу зі своїх стріл, перевірив, чи правильно її вставлено, і завмер напоготові.
Так він чекав кілька хвилин, поки тапіри скінчили купання й рушили стежкою до джунглів. Самиця йшла попереду.
Тоді малий мисливець з усієї сили натягнув лук і випустив стрілу. Вона глибоко вп'ялася в потилицю самця. Постріл був такий несхибний, що тапір тої ж миті впав і застиг. Якби стріла влучила в якесь інше місце, звір міг би ще довго бігти лісом, поки не впав би.