Тепер наше суденце нагадувало ярмарок найрізноманітніших речей. Багато валіз зовсім порозвалювалось від води.
Нараз знову пролунав голос того добродія, який збирав гроші для Кумевави.
— Хлопчику, від імені усіх я щиро дякую тобі за все, що ти зробив для нас. Візьми оцю торбинку грошей, які ми зібрали для тебе.
— Мені не треба грошей, — сказав Кумевава. — Усе, що мені треба, я можу знайти у лісі без грошей, а чого немає тут, без того я обійдуся.
Та літній чоловік усе одно перехилився над палубою до піроги й опустив у неї торбинку з грішми.
Я сидів у човні разом із Кумевавою. Він рвучко схопив мене за руку. Погляд його був прикутий до дна піроги.
Щоб не мовчати, я спитав його:
— Кумеваво, а ти був коли-небудь на судні?
— Ні, ніколи.
— Ходімо, я покажу тобі наше судно.
Капітан охоче дозволив, щоб я поводив хлопця по суденцю. Малий індіанець здивовано розглядав брудні й захаращені приміщення. Він навіть не помітив катастрофічних наслідків перебування суденця під водою.
Візит закінчився. Хлопчина готувався покинути наше судно. Ми ще затримались на хвилинку. Тоді я скинув із голови тропічний шолом і простяг його хлопцеві:
— Візьми оцей шолом, він тобі стане в пригоді. А коли хто-небудь спитає, звідки він у тебе, скажи, що його подарував тобі твій друг Ньїкучап.
Кумевава взяв шолом, і очі його заблищали так, неначе їх зволожили сльозини. Потім спустився в свій човен. Губи його ледь ворухнулися, ніби він хотів щось сказати, але я не почув ні звуку.
Раптом він схопив у руки свій лук і стрілу, натягнув його, прицілився і вистрілив у напрямі жовтогарячого сонячного диска, що поринав у широку річку десь ген-ген удалині.
Стріла злетіла високо вгору, описала довгу аркодужну траєкторію й опустилася на воду.
Хлопчик і я провели стрілу поглядом. Потім він швидким рухом висмикнув орлине перо, яке стирчало в нього на потилиці і з яким він ніколи не розлучався, простяг його мені й сказав:
— Тримай оце! А мені треба поспішати, щоб знайти мою стрілу, перш ніж вона потоне!
І він почав щосили гребти за течією.
Ось він доплив до того місця, де впала стріла, але не спинився, а поплив у багато разів далі…
А я ще довго стояв на палубі, спершись на металеві поручні, й крутив між пальцями орлине перо… Кумевава та його пірога ставали дедалі меншими, аж поки їх зовсім не поглинули червоні й жовтогарячі смуги-промені неба і води.
— О! Цей хлопчина ошукав нас! — вигукнув один із пасажирів. — Він крадькома проніс торбинку з грішми й залишив її на судні.
Я ще раз озирнувся на захід. Та Кумевави вже й слід пропав.
Я зберіг його образ тільки в своїй уяві.
А ще — мудрість старого Малоа.
І орлине перо, з яким я не розлучаюсь до сьогоднішнього дня. У важкі хвилини життя я кручу його між пальцями. І тоді згадую мого малого приятеля з амазонських джунглів. Його оптимізм додає мені нової енергії. Я всміхаюся, і життя знову здається не таким уже й поганим…