Ми швидко спустилися з дерева й спробували підняти звіра, щоб дотягти його до нашого табору. Але нам не вдалося навіть зрушити його з місця. Тапір важив, мабуть, кілограмів півтораста.
Отож ми пішли до табору й покликали собі на допомогу з десяток моїх супутників. Четверо з них несли смолоскипи, бо тим часом споночіло, а інші з великими зусиллями потягли звіра до вогнища.
Коли ми підійшли туди, розміри вбитого тапіра викликали загальне захоплення. До нього долучалася й радість: адже тепер ми були забезпечені їжею на весь завтрашній день.
Четверо чоловіків заходилися білувати й тельбушити тапіра. Повідрізавши окремі частини туші, розвісили їх на гілках сусіднього дерева. Чоловіки мусили удвох піднімати один окіст тапіра — він був більший за окіст кабана.
Ми заговорили про те, чи варто одразу засмажити його, чи краще залишити цю роботу на завтрашній день. Хтось поцікавився, що думає про це малий мисливець.
Кумевава відповів:
— Малоа каже: "Сире м'ясо приваблює звірів, засмажене — людей".
Правду кажучи, ми не зрозуміли, що він цим хоче сказати, і тільки усміхнулися, ніби почули влучний дотеп.
Лише трохи перегодя ми збагнули глибокий зміст цих слів.
ДРУЖБА МІЖ ЛЮДИНОЮ І ЗВІРОМ
— Ньїкучапе, нам сьогодні останній день бути разом. Після обіду ти попливеш судном, а я повернуся в джунглі.
Кумевава сказав мені ці слова з усмішкою на губах. Проте я відчув, що йому надзвичайно хотілося б продовжити наше спілкування.
На світанку прохолода звела нас усіх докупи навколо багаття. Біля нього лежали великі шматки м'яса тапіра, якого ми змушені були засмажити минулої ночі, бо дух сирого м'яса міг привабити ягуара, а боронитися від нього ми могли тільки вогнем.
— Принаймні на два дні ми забезпечені харчами завдяки малому індіанцеві. Пропоную додати трохи грошей до тих, що вже зібрані,— сказав літній чоловік, який уже робив це раніше.
І кожен укинув ще по кілька монет у торбинку.
Поки це відбувалося, Кумевава звернувся до мене:
— Було б добре, щоб ви взяли з собою ще й трохи фруктів.
— Авжеж, це було б дуже добре.
— Ходімо зі мною, пошукаємо ананасів.
Ми рушили у глиб джунглів стежечкою, яку самі вчора втоптали.
Після довгого мовчання я спитав у хлопця:
— Звідки ти знаєш, що десь тут поблизу є ананаси?
— У тапіра, якого ми вчора вполювали, були маленькі ананасові колючки в носі. Він їх не відчуває, бо має товсту шкіру. Тапір їв години за дві перед смертю. У шлунку в нього були ще свіжі листочки.
Раптом мій малий приятель спинився й схопив мене за руку. Він уважно прислухався. Потім очима показав мені на невеличку галявину, оточену чагарником. Там я побачив видовище, яке вельми здивувало мене: дві гарненькі досить великі сарни безтурботно паслися там, навіть не помічаючи нашої присутності.
Я пошепки спитав у хлопця:
— Чи м'ясо сарни їстівне?
— О, дуже смачне, — відповів Кумевава теж пошепки.
Так ми простояли нерухомо ще якийсь час, коли це малий мисливець почав якось дивно насвистувати, очевидно, імітуючи клич сарни. Сарни підвели голови і з цікавістю подивилися в наш бік. Вуха їх нашорошились.
І тоді сталося щось зовсім несподіване.
Хлопчик притулив стрілу і лук до дерева й повільними легкими кроками рушив до сарн. Він підійшов до них зовсім близько, а тварини спокійно стояли на місці, дивлячись йому просто в очі.
Кумевава почав гладити блискучу шерсть на шиї одної з них. Сарна охоче дозволила йому пестити себе. Потім він почав гладити її по спині. Далі хлопчик обняв її за шию й притулився щокою до її голови.
— Сарни люблять пестощі. Підійди-но сюди, Ньїкучапе!
Я наблизився до них поволі, щоб не наполохати тварин різким рухом. Одна з них дозволила й мені погладити їй шию і спину.
Потім, зовсім несподівано, без будь-якої видимої причини, вона раптом підстрибнула. Тоді й друга сарна теж злякалася, і обидві неквапливими стрибками зникли у джунглях.
— Я дуже люблю тварин, — сказав хлопчик. — Кумевава хоче їх пестити, говорити з ними й бути їхнім добрим другом, а не ворогом із стрілою у руці.
Ця раптова зміна надзвичайно здивувала мене. Досі я спостерігав хлопчину тільки як мисливця, і мені здавалося, що у звірах він бачить лише здобич.
Помітивши моє здивування, він поспішив пояснити:
— Тепер усі твої товариші мають доволі їжі. Отож мені не треба більше полювати. Старий Малоа каже: "Звір убиває іншого звіра тільки тоді, коли він голодний. Людина не повинна бути гіршою за звіра!"
Тепер я починав бачити й інший бік характеру мого юного друга.
Кумевара знову взяв у руку свою зброю, і ми рушили далі. Ішли так, не спиняючись, цілу годину.
Сонячне проміння вже осявало найвищі гілки дерев. Це надавало якихось особливих чар світанковому лісу.
Під сусіднім кущем почулося шарудіння. Ми обидва водночас побачили черепаху, завбільшки як половина футбольного м'яча. Черепаха теж помітила нас і побігла, щоб десь заховатися. Я погнався за нею, намагаючись схопити її, але це мені ніяк не вдавалося. Панцир у неї був слизький, а до того ж вона мала пазурі, які здавалися мені небезпечними.
Мій малий супутник мовчки спостерігав за моїми незграбними рухами й посміхався. Нарешті, побачивши, що тварина от-от може вислизнути з наших рук, він підбіг до мене й одним спритним рухом лука перевернув черепаху на спину.
Отак вона й лежала, дригаючи лапками, не в змозі ні перевернутися, ні зрушити з місця.
Та от Кумевава підняв нашу жертву й сказав:
— Її нам вистачить на сніданок.
Ударом мачете він оглушив черепаху й поклав її разом із панцирем на вогонь, який я встиг уже швиденько розвести.
КУМЕВАВА ПОЛЮБЛЯЄ МЕД
Поки ми снідали біля вогню, підсмажуючи черепаху, погляд Кумевави, як завжди, був насторожі. Він озирав водночас найвищі гілки дерев і землю навколо. З однаковою легкістю він міг розгледіти як сліди тапіра на землі, так і гніздо пташки, сховане на гілці серед густого листя.
Раптом хлопець спитав мене:
— А ти любиш мед?
— Звичайно, люблю. Та краще не будемо говорити про те, чого у нас немає.
— Нема нічого смачнішого за ананас із медом. Ананаси ми скоро матимемо, а поки ти запікатимеш черепаху, я постараюсь роздобути для нас он із того дерева меду. Бачиш у стовбурі дірочки, там, у вишині?