— Певно, що так, — погодився я, — але як же двері? Ось двері, і згідно з законом…
— Арчі! — загорлав Вулф на всі легені, а потім почулися й інші звуки. Трохи згодом знову: — Арчі!
— Прошу вибачити, — випалив я і, захряснувши двері, метнувся через передпокій.
У кімнаті не було нічого тривожного. Вулф так само сидів за своїм столом. Крісло Телботта було перекинуте. Дороті стояла спиною до Вулфа, її брови піднялися до рекордної висоти. Одрі Руні забилась у куток за великим глобусом і виглядала звідти, приклавши до щік міцно затиснені кулаки. Поль і Бродайк стояли і роздивлялись щось посеред кімнати. З реакції глядачів можна було виснувати, що на підлозі діялося щось жахливе, але там лише двоє чоловіків штурхали один одного. Коли я переступив поріг, Телботт саме зацідив Саффорду правою рукою в шию, а як зачиняв за собою двері, вже Саффорд зрівняв рахунок сильним коротким ударом по нирках супротивника.
— Я багато пропустив? — поцікавився я.
— Зупиніть їх! — звелів Вулф.
Телботт ледь черкнув Саффорда правицею по щоці, а той знову поцілив супротивникові у нирки. Вони справно молотили один одного, забувши, що хазяїн тут Вулф, а він не терпить у себе неподобства, тому я рішуче схопив Телботта за комір і шарпонув з такою силою, що той перелетів через крісло, а потім заступив Саффорду дорогу. Я гадав, що Саффорд змете мене, але він опустив руки.
— З чого усе почалося? — запитав я.
— Він поглузував з міс Руні, — зауважив Бродайк.
— Вижени його звідси! — вигукнув Вулф.
— Кого саме? — поцікавився я, накидаючи одним оком на Саффорда, іншим — на Телботта.
— Телботта!
— Молодець, Вік, — сказала Дороті. — Ти був просто незрівнянний, коли твої очі войовничо виблискували. — Вона взяла голову Телботта в долоні, притягла його обличчя до себе і швидко поцілувала в губи. — Ось тобі!
— Вік повинен залишити нас, — сказав я Дороті. — Ходімте, Телботте, я випущу вас.
Перед тим як піти, Телботт пригорнув Дороті до себе. Я глянув на Саффорда, сподіваючись побачити, що він зробить те саме з Одрі, але той і далі стояв, міцно затиснувши кулаки. Тоді я пропустив Телботта вперед і рушив слідом за ним. У передпокої, поки він одягався, я визирнув у вічко і, пересвідчившись, що за дверима нікого немає, випустив Телботта. Коли він проходив повз мене, я сказав:
— Ви зовсім не вмієте стримувати себе. Так недовго й до біди.
Коли я повернувся до кімнати, всі вже посідали на свої місця. Очевидно, незважаючи на те, що її кавалера виставили за двері, Дороті вирішила залишитись. Я вже хотів сісти за свій стіл, коли заговорив Вулф:
— Нас перервали, міс Руні. Я вже казав, що ви, мабуть, найбільш вразливі, оскільки були у гущавині подій. Сідайте ближче, ось стілець… Арчі, візьми блокнот і записуй.
Наступного ранку о десятій п'ятдесят п'ять я вже сидів у кабінеті, чекаючи, поки Вулф спуститься з оранжереї на даху, де він плекає десять тисяч орхідей. Він щодня працював в оранжереї з дев'ятої до одинадцятої ранку і з четвертої до шостої вечора, і якщо атомна війна здатна порушити щось, то я хотів би побачити, як вона порушить цей розпорядок.
Я грав у карти з Солом Панцером і Оррі Кейтером, яких викликали допомогти у роботі. Довгоносий коротун Сол мав якийсь домашній вигляд у старому коричневому картузі, проте не боявся ніякої чорнової роботи. Оррі міг роками обходитись без щітки для волосся, йому було далеко до Сола, але й він не пас задніх.
На десяту п'ятдесят п'ять я вже програв три долари.
У шухляді мого стола лежали два списаних блокноти. Вулф затримав клієнтів майже на всю ніч, і тепер ми знали про них набагато більше, ніж друкувалось у газетах.
Усі клієнти певною мірою давали схожі свідчення, як от, ніхто з них не вбивав Зигмунда Кейеса, нікого, навіть рідну дочку, не зворушила його смерть, ніхто з них ніколи не мав револьвера і не вмів стріляти, ні в кого не було ніяких доказів, щоб висунути обвинувачення проти Телботта або заарештувати його, ніхто не мав залізного алібі, і всі вони, як Телботт, мали свої, хоч і не найбільші в світі, проте цілком достатні підстави для вбивства.
В усякому разі вони так твердили.
Фердинанд Поль обурювався. Він ніяк не міг збагнути, навіщо ми гаємо з ними час, коли єдино правильним слід вважати спростування алібі Телботта і його арешт. Поль навів свої докази. Десять років тому він вклав сто тисяч доларів у бізнес Зигмунда Кейеса, без яких не можна було розпочати кар'єру дизайнера високої кваліфікації. За останні кілька років прибутки Кейеса нечувано зросли, і Поль зажадав від нього розділити їх порівну, але не отримав бажаного.
Кейес визначив жалюгідних п'ять процентів щорічних на внесок Поля, тобто п'ять тисяч, тоді як половина прибутку становила суму вдесятеро більшу. Однак Поль не міг протиставити цьому класичну альтернативу: "або купляй мою долю, або продавай мені свою", оскільки не вилазив з боргів.
Закон також був не на його стороні, бо за угодою Полю гарантувалось лише п'ять процентів, тоді як Кейес забирав собі ввесь прибуток, твердячи, що запорукою успіху — його дизайнерський талант. Тепер, коли Кейеса не стало, усе буде інакше з тими контрактами, що є і гарантованими прибутками на двадцять років наперед. Якщо спадкоємці, Поль і Дорогі, не дійдуть згоди, доведеться розділити спадщину через суд і тоді його доля становитиме принаймні двісті тисяч, а ймовірніше значно більше.
Поль заперечував, що мотивом для вбивства могла стати перспектива на спадщину.
До того ж у вівторок о сьомій двадцять вісім ранку він вирушив поїздом до Ларчмонта поплавати на своїй яхті.
Де він сідав у поїзд, на Гранд Сентрал чи на 125-й стріт? На Гранд Сентрал… Його ніхто не супроводжував? Ні. Він вийшов з квартири на 84-й іст стріт о сьомій ранку і сів у метро… Він часто їздить на метро? Так… І так далі аж на чотирнадцяти сторінках мого блокнота…
Я оцінив його алібі як не досить задовільне, навіть якщо повірити, що він добрався до Ларчмонта тим поїздом, бо поїзд робив зупинку на 125-й стріт о сьомій тридцять вісім, тобто через десять хвилин після відправлення з Гранд Сентрал.
Що стосується Дорогі Кейес, основне питання було в тому, яка частина батькових прибутків перепадала їй.