— Ні, сер.
— Добре. Пізніше, мабуть, десь опівночі, тобі доведеться зустріти літак. Усе залежить від літака, пане Крамер. Якщо він прилетить не сьогодні, а завтра, то нам доведеться чекати суботнього ранку.
— Я радо поясню, — звернувся я до поліцейського Хефферана, — якщо ви злізете з коня, щоб зрівнятися зі мною.
Хефферан зліз з коня, і я перестав задирати голову. Ми стояли на невисокому пагорбку у Сентрал Парку, куди він привів мене у день нашого знайомства.
— Я лише виконую накази, — чесно попередив Хефферан. — Мені звеліли зустріти вас тут і вислухати.
Я кивнув.
— Отже, вам нема до цього ніякого діла. Мені також, зрозумійте, ви, непохитний козаче, але в мене теж є наказ. Ось ситуація: як вам відомо, за отим лісом, — я махнув рукою, — є повітка. Біля неї один із ваших колег тримає осідланого і загнузданого Кейесового гнідого. У повітці — дві жінки, Кейес і Руні, і четверо чоловіків — Поль, Телботт, Саффорд і Бродайк. А ще інспектор Крамер зі своїми людьми. Хтось із цих шістьох, той, на кого показав жереб, зараз одягається в яскраво-жовті бриджі і блакитну куртку, такі самі, як у Кейеса. Між нами кажучи, жеребкування підстроїв інспектор Крамер. Вдягнутий, як Кейес, один із шістьох сяде на коня Кейеса і поїде по кінській стежці, горблячись, з опущеними стременами, помітить вас і привітається, піднявши руку зі стеком. Прошу пам'ятати, що вас цікавив не так вершник, як кінь, а тоді запитайте себе самого, чи справді бачили Кейеса того ранку, чи лише його коня та одяг? — Я відверто сказав йому: — Ради Бога, не кажіть ані слова. Ваші висновки потрібні не так мені, як вашому начальству, тож притримайте їх на майбутнє. Від вас залежить багато такого, про що можна пошкодувати, але тут уже нічим не зрадиш. А тепер не ображайтесь і послухайте наше припущення.
Убивця, вдягнутий, як Кейес, але у пальто, чекав о шостій тридцять за тим ліском, поки Кейес в'їде у парк і рушить стежкою. Якби він вистрілив у Кейеса навіть з близької відстані, то кінь міг понести. Саме тому вбивця, перш ніж натиснути гачок, вийшов назустріч, зупинив Кейеса і схопив коня за вуздечку. Вистачило однієї кулі.
Потім він перетяг тіло в гущавину, щоб не було видно зі стежки, оскільки міг нагодитись інший вранішній верхівець, скинув пальто або легкий дощовик і, сховавши його під курткою, скочив на коня і поїхав далі по парку. Він ретельно розрахував час так, щоб їхати точно за графіком Кейеса. Через півгодини, наблизившись до того місця, — я вказав рукою туди, де стежина вибігала з-за дерев, — він або побачив вас тут, або дочекався вас, а тоді рушив стежкою і, як завжди, привітався піднятим стеком.
Однак, зникнувши з вашого поля. зору на іншому кінці стежки, він діяв швидко. Він зіскочив з коня і кинув його напризволяще, знаючи, що кінь сам знайде вихід з парку. Потім він рвонув до автобуса чи до метро, залежно від того, куди йому треба було їхати. Оскільки він не знав, як скоро знайдуть коня і почнуть шукати Кейеса, то хотів якнайшвидше забезпечити собі алібі. У найгіршому разі виходило, що о сьомій десять Кейес був іще живий і їхав стежкою в одному напрямку, а його тіло знайшли у протилежному. — Гадаю, — уперто мовив Хефферан, — я зможу підтвердити, що бачив саме Кейеса.
— Забудьте це, викиньте з голови. Зітріть з пам'яті, щоб…
Я враз замовк, подумавши, що поводжуся недипломатично, і поглянув на годинника:
— Зараз сім годин дев'ять хвилин. Ви сиділи на коні того ранку чи стояли поруч?
— Сидів на коні.
— Тоді вам треба сісти верхи, щоб усе було так, як тоді. Швидше стрибайте на коня, він їде!
Мушу визнати, що цей козак знає, з якого боку сідати на коня. Він заскочив у сідло швидше, ніж я поставив би ногу у стремено, й уп'явся очима в те місце, де стежина вихоплювалася з-за дерев. Я відмітив, що гнідий звідси був просто чудовий. Він гордо вигнув шию і, за словами Хефферана, здавався напружиненим. Я прикипів поглядом до вершника, намагаючись роздивитись обличчя, але з такої відстані це було неможливо. Добре видно було блакитну куртку, жовті бриджі, згорблені плечі, але не обличчя.
Хефферан принишк. Коли вершник доїхав до кінця видимого відтинку стежки, я знову напружив зір, чекаючи, що буде далі, бо знав, що попереду за крутим поворотом його зустрінуть четверо кінних поліцейських. Раптом щось трапилось, причому зовсім не те, на що я сподівався. Лише на якусь мить гнідий зник за поворотом, та враз вистрибнув назад; де й подівся гордий вигин шиї. Мабуть, йому чи його вершникові набридла стежина. Кінь пробіг десять кроків, а тоді рвонув ліворуч через моріжок на схід, до 5-ї авеню — стрибок був надзвичайний, — і ось він уже далеко попереду, показує нам хвоста. Тут і четвірка кінних поліцейських виїхала із засідки, немов для кавалерійської атаки. Коли вони побачили, що зробив гнідий, їхні коні враз стали, проковзнувши ногами кілька метрів по багнюці, а тоді й собі перестрибнули на траву і помчали навздогін.
З-за лісу, від повітки, вибігли люди, які щось вигукували. Хефферан також зірвався з місця і поскакав вниз по схилу, щоб приєднатися до погоні. На сході пролунали постріли, і це доконало мене. Я б віддав свій річний заробіток, ціле царство за коня, але навіть без коня я не встояв на місці.
Я стрімголов кинувся схилом, побиваючи рекорди швидкості, та від кінної стежки мені довелося бігти вгору, обминаючи дерева та кущі, і плигати через огорожі. Я нісся просто на шум і стрілянину на сході. Зрештою я побачив огорожу парку, але довкола нікого не було, хоча гомін і поближчав. Просто переді мною височів кам'яний мур, до якого я й рушив. Вилізши на огорожу, я постояв, відсапуючись, і роззирнувся. Я був на розі 65-ї стріт і 5-ї авеню. За квартал од мене, біля входу до парку, на вулиці була пробка. Автомобілі, здебільшого таксі, зупинялись по обидва боки від перехрестя, до якого звідусіль бігли пішоходи. Над натовпом височіли коні, усі руді, крім одного, і я дуже зрадів, коли побачив, що він живий-здоровий. Я побіг до юрби: у сідлі нікого не було. Я намагався проштовхатись крізь натовп, коли хтось у формі схопив мене за руку, і, поки я оговтувався від подиву, Хефферан, а то був він, вигукнув: