— А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.
Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду — провалля, вогкість, світляки і темрява.
— Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно,— сказала Франсіна.— А що, як той Нелюд вистежить нас і вб'є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь! [462]
Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось — точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.
— Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.
— Дурниці! — відказала Лавінія Неббс.
— І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама... Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?
— Старі діви полюбляють самотину.— Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву.— Ходім отак навпростець.
— Я боюся!
— Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.
Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур'яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.
— Біжімо! — захекано мовила Франсіна.
— Ні!
Стежка звернула вбік — і вони побачили...
У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.
Франсіна зойкнула.
— Не кричи! — Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми.— Ну цить, цить!
Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.
— Вона мертва! — вигукнула Франсіна.— Ой, вона мертва, мертва! Мертва! [463]
Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.
— Треба повідомити поліцію,— озвалася вона нарешті.
— Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно... Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..
Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Мигтіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а було вже десь близько половини на дев'яту,
— Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра,— провадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до Лавінії.
Полісмен сказав:
— Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра попрошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на деякі запитання.
Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито заклякле на траві тендітне тіло.
Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипало, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші; і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама, а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.
Ззаду долинув голос:
— Може, вас провести, дами?
— Ні, дійдемо самі,— відказала Лавінія не знати кому, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром, сповненим таємничого шепоту й потріскування, і невеличкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.
— Я ще ніколи не бачила мерців,— сказала Франсіна.
Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.
— Усього пів на дев'яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.
— В кіно?! — аж сахнулася Франсіна.
— Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття. [464]
Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.
— Лавініє, та невже ти це серйозно?!
— У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.
— Але ж там Елізабет... твоя подруга... і моя теж...
— Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.
Вони рушили потемки кам'янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.
Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.
— Ану, йди додому! — гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.
— Гей ти! — закричала Франсіна.— Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!
Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.
Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.
— Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! — Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою.— Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?
— Та ми... — почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.
— Там такий переполох... Хтось знайшов у яру Елізабет Ремселл.
— Мертву? Вона... мертва?
Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ротом повітря й схопилася рукою за горло.
— Хто її знайшов?
Лавінія міцно стискала Франсінин зап'ясток. [465]
— Ми не знаємо.
Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й дивились одна на одну.
— Мені захотілося піти в дім і позамикати всі двері,— перша порушила мовчанку Гелен.
Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий холод.