— Мене звуть Вільям Тара! А оце... — Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула.— Це сигнал.-< Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки.— Отут — акумуляторні батареї.— У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці...— Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом — Зелена машина!..
Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.
— Було б нам заколоти його спицями!
— ЦссІ.. Слухай! [402]
Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір'я перетнула жінка і зайшла в сусідній будинок.
— Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.
-— Обніми мене, я боюся.
Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом'яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.
— Дякую, чаю з льодом вип'ю залюбки.
Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.
— Шановні дами, як я бачу, ви обидві — жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! — Він клацнув пальцями.— Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.
І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.
— Тиха, як лебедячий пух. — Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. — Ось послухайте...
Жінки прислухались.
— Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність ї готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.
— А не може статися... я хочу сказати... — Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю.— Нас не може вбити струмом?
— І в голову цього не беріть!
Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.
— На чай до знайомих! — Він виписав машиною коло, наче у вальсі.— До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. [403] На сніданок "Дочок американської революції"*...— Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах.— На вечерю в "Материнській лізі"!..— Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі.— Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем... Ну просто чудо... — І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.
* Жіноча організація в США.
Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо піднявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану машину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна знайомої церкви.
— Шановні дами,— тихо мовив він,— двадцять п'ять доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця протягом двох років.
Ферн перша зійшла з веранди й сіла на м'яке подвійне сидіння. Вигляд вона мала трохи зляканий. Але руки в неї свербіли. І ось вона звела руку й наважилась натиснути гумову грушу сигналу.
Машина рявкнула.
Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й перехилилася через бильця.
Агент приєднався до їхніх радощів. Палко щось вигукуючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу.
— Отак ми її й купили! — пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства.— І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.
— Але ж у мене вже стільки років ноги болять,— ніби виправдовуючись, сказала Ферн,— та й ти завжди стомлюєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак пливла й наша Зелена машина — тихо, рівно. Чисто тобі прогулянковий човник, яким керувати за іграшку — повертай собі стерно, ото й тільки. [404]
О, який чудовий і захоплюючий був той перший тиждень, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір'я, коли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містечком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гордовито випроставшись, усміхалися до знайомих перехожих, перед кожним поворотом статечно показували кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрипкий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися з ними Дугласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була п'ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І вони їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світла й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов стародавні привиддя, тільки на колесах.
— І ось,— прошепотіла Ферн,— сьогодні... Ой, страх навіть подумати!
— То був нещасливий випадок.
— Але ж ми втекли, а це вже злочин!
Сьогодні... Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, задавнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.
Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені полудневим сонцем, тільки попід парканами лежала вузенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони м'яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чимдуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж раптом, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед машиною вигулькнув містер Квотермейн.