— Та він же якраз на мене! — вигукнула вона.
— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.
— А оцими камінцями я колись гралася.
Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір'ям.
— І ще ось! — Вона переможно відкрила свою козирну карту — фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.
— Що це за дівчинка? — спитала Джейн.
— Це я!
Дівчатка прикипіли очима до фотографії.
— Та вона ж зовсім на вас не схожа,— відрубала Джейн.— Таку картку може дістати хто захоче. [386]
Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.
— А ще якісь фотографії у вас є? — запитала Еліс.— Де вам більше років? Ну, на одній там п'ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п'ятдесят — є такі?
Дівчатка в'їдливо зихихотіли.
— Я зовсім не повинна нічого вам показувати,— відповіла місіс Бентлі.
— А ми не повинні вам вірити,— сказала Джейн.
— Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!
— То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.
— І одружена я була!
— А де ж містер Бентлі?
— Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.
— Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?
— Я маю шлюбне свідоцтво.
— Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді,— і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала,— якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!
— Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.
— А, он воно як!— Джейн підморгнула Еліс і Томові.— Ніхто не бачив!
— Та ти послухай! — Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку.— Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: "Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками". Постривайте, станете й ви такі, як я!
— Ні, не будемо ми такі! — вигукнули дівчатка.— Правда ж, не будемо? — запитували вони одна одну.
— Поживете — побачите! — сказала місіс Бентлі.
А сама собі подумала: "О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі". [387]
— А твоя мама? — мовила вона до Джейн.— Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?
— Ні,— відказала Джейн.— Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день
у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від'їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; "Елен Бентлі, та невже це ти?"
— Мабуть, ми вже підемо додому,— сказала Джейн.— Дякую за персника. Він якраз на мене.
— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.
— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.
— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз.— Я не дозволяю! Це мої речі!
— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками.— Віддайте!
— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла... Дякуємо! — крикнула Еліс, обернувшись назад.
І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.
— Пробачте,— сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.
"Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію,— думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання.— І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя".
Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам'яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір'ї і промовила вголос:
— А чи справді все воно моє?
Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш. [388]
До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м'яким, сумовитим і розважливим голосом.
"Ті дівчатка мають рацію,— сказав би він тепер.— Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно".
"Ой лишенько",— подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:
"Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба".
Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам'ятки. "Цим ти нічого не зарадиш,— провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай.— Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев'ять років людина вважає, що вона завжди була дев'ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує".