Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим — батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте... А проте... Дуглас завмер і прислухався.
"Атож, щось таки має статися,— подумав він.— Я це знаю!"
— А осьде папороть, що зветься венерині коси.— Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало.— А оце відчуваєте? — Він посовав ногою по землі.— Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м'яка.
— Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець,— озвався Том.— Ані шелесне.
Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. "Нас оточили!— думав він.— Щось таки станеться. Але що?..— Він спинився.— Ану, виходьте, хто й де б ви не були!" — подумки гукнув він.
Том та батько простували далі по безгучній м'якій землі.
— А ось найкраще в світі мереживо,— тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися [329] до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами — слово честі, просто-таки кишить! — легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами — там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!
"Ось воно,— подумав Дуглас,— наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!"
— А ось і брусниці! — сказав батько.— Дивіться, нам j пощастило.
"Не треба!"— аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, І що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.
Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.
— Хлопці, час підживитися!
З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом,— а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу,— вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.
— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м'ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.
Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні... бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.
— Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.
"Було вже майже сталося,— думав Дуглас.— Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за [330] отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут... отут, зовсім поруч..."
Він нишком потер під грудьми.
"Треба тільки почекати, і воно повернеться. Воно не зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж тоді воно зробить? Що? Що?.."
__. А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цього року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього ні з того спитав Том.
Дуглас дивився, як швидко ворушаться його губи.
— Я записав! Тисячу п'ятсот шістдесят вісім разів! А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість тисяч разів! А руки мив п'ятнадцять тисяч разів. Спав чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень. З'їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті, я не дуже до них охочий. Про що завгодно запитайте, в мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.
"Ось тепер воно знов наближається,— думав Дуглас.— Але чому? Через те, що Том базікає? А до чого тут Том? Він собі торохтить з напханим ротом, батько сидить на колоді, насторожений, мов дикий кіт, а з Тома все валують і валують слова, наче бульбашки із содової води".
— Книжок я прочитав чотириста. В кіно бачив сорок картин з Баком Джонсом, тридцять з Джеком Хоксі, сорок п'ять з Томом Міксом, тридцять дев'ять з Хутом Гібсоном, десять з Дугласом Фербенксом, сто дев'яносто два мультики про кота Фелікса, вісім разів дивився "Привид в опері" з Лоном Чані, чотири рази Мілтона Сіллза і раз Адольфа Менжу, про кохання, але тоді я просидів з дев'яносто годин у вбиральні, там-таки в кіно, чекав, поки скінчиться та мура й пустять "Кота і канарку" або "Кажана", а то ж такі дива, що всі аж хапались одне за одного й дві години верещали не вмовкаючи. І за весь той час я з'їв чотириста цукерок, триста рогаликів і сімсот трубочок з морозивом...
Том ще хвилин із п'ять правив своєї, аж поки батько спитав:
— А скільки ягід ти зібрав сьогодні, Томе?
— Двісті п'ятдесят шість, точно, як в аптеці! — миттю випалив Том.
Батько засміявся. З бутербродами було покінчено, і всі троє знову заглибились у лісову сутінь збирати [331] брусниці й крихітні сунички. Вони нахилялись аж до землі, руки їхні швидко ходили туди-сюди, відра дедалі важчали, а Дуглас сторожко дослухався й думав: "Атож, воно знову поруч! Просто в мене за спиною!.. Тільки не озирайся! Роби своє діло. Зривай ягоди, кидай у відро. Якщо озирнешся — сполохаєш його. Не пропусти цієї нагоди! Але ж як підманити його сюди, щоб побачити, глянути йому в лице? Як? Як?.."
— А в мене є сніжинка в сірниковій коробочці,— обізвався Том, з усмішкою дивлячись на свою руку, що від соку ягід була наче в червоній рукавичці.
"Та помовч ти!" — мало не закричав Дуглас. Але ні — кричати було не можна, бо пішла б луна й сполохала оте не знати що.