— Що це означає? — спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.
— Це означає,— відказала його дружина,— розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, "Холодний дім" і "Крамниця старожитностей"! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудра-геля, як Лео Ауфмен!
— Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! —заволав Лео Ауфмен.— А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!
— "Том Свіфт і його електричний нищитель" — а це чиє?— спитала Ліна.— Ну, тут нема чого й гадати.
І, зневажливо фиркнувши, тицьнула "Тома Свіфта" Лео Ауфменові.
На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди — одне туди, чотири сюди — чотири туди, десять сюди — десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити. [373]
— Ну гаразд, Лео,— засапано мовила вона.— Поки я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кошмари на невинних дітей.
Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.
— Оце таке щастя? — спитала вона.— То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?
Тим часом коло них уже зібралися всі діти.
— Мамо,— сказав Сол,— не треба!
— Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.
— Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.
— Зроби ласку,— сказав Лео.— Ось ти сама побачиш! — Він зачинив дверці машини.— Натисни кнопку!— гукнув до вже невидимої дружини.
Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні.
— Тату!..— занепокоєно мовив Сол.
— Ти слухай! — звелів Лео Ауфмен.
Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат.
— Мамі там не погано? — спитала Ноемі.
— Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз... Ось воно! З машини почувся голос Ліни Ауфмен:
— Ой!..— А тоді знову, вражено: —Ого!.. Ви тільки гляньте! — вигукнула схована всередині машини Ліна.— Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди! Сфінкс!..
— Сфінкс! Ви чуєте, діти? — прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.
— Запахло парфумами!— здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс "Голубий Дунай".
— Музика! Я танцюю!
— То їй тільки здається, ніби вона танцює,— повідо-. мив присутніх Лео Ауфмен.
— Просто чудо! — сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.
— Оце дружина— все розуміє!
Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя. [374]
Усмішка на устах винахідника миттю згасла.
— Вона плаче,— сказала Ноемі.
— Не може бути!
— Плаче,— сказав Сол.
— Та ні, не може бути, щоб вона плакала!— Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини.— А проте... таки плаче... як мала дитина...
Йому лишилося тільки відчинити дверці.
— Зажди.— Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози.— Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.
— Ой, ця машина — найсумніше місце в світі! — тужливо промовила Ліна.— Як мені тяжко на душі, просто жах! — Вона вилізла крізь дверцята.— Спершу там був Париж...
— А що ж негаразд із Парижем?
— Я ніколи в житті ,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!
— У машині майже так само гарно.
— Ні. Я сиділа там і все розуміла. Це тільки облуда, думала я.
— Ну не плач, матінко.
Ліна подивилася на нього великими чорними очима, в яких блищали сльози.
— Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали вже двадцять років.
— Завтра ввечері поведу тебе на танці.
— Ні, ні! Це нічого не важить, не повинно важити. Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу, і все це минеться.
— А що ж іще негаразд?
— Що іще? Твоя машина твердить: ти молода. А я ж не молода. Вона бреше, ця Машина смутку!
— Чому смутку?
Ліна вже трохи заспокоїлась.
— Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок. Звісно, поки сидиш там усередині, то й сонце [375] заходить довго-довго, і повітря приємно пахне, і не холодно там, і не жарко. І все, що тобі хотілося б продовжити, триває скільки завгодно. Але вдома діти чекають обіду, їм треба попришивати ґудзики. Та й, щиро кажучи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потрібно, щоб завжди було не холодно й не жарко? І щоб повітря завжди приємно пахло? До всього цього скоро звикаєш і просто перестаєш помічати його. Сонце має заходити хвилину чи дві. А потім хочеться чогось іншого. Так уже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?
— Та хіба я забув?
— Тим-то ми й милуємося заходом сонця, що він буває тільки раз на день.
— Але ж це сумно, Ліно.
— Ні. Якби він тривав без кінця, це набридло б нам, і отоді було б справді сумно. Тож виходить, що ти припустився двох великих помилок. Ти зупинив і розтяг у часі те, що завжди минає швидко. А ще ти переніс сюди, на наше подвір'я, такі далекі картини, яких тут ніколи не було й не має бути. І вони неначе промовляють: "Ні, Ліно Ауфмен, нікуди ти не поїдеш. Ні Парижа тобі не бачити, ні Рима!" А я й сама це добре знаю, то навіщо мені нагадувати? Краще не думати про це, Лео, і жити як живеться. Жити як живеться, зрозумів?
Лео Ауфмен похитнувся і прихиливсь до машини. Але в ту ж мить здивовано відсмикнув обпечену руку.
— То що ж робити, Ліно?
— А я звідки знаю? Я знаю тільки одне: поки цей ящик стоятиме тут, мене весь час тягтиме до нього, та й Сола теж, як ото вночі, і ми, супроти здорового глузду, захочемо сидіти в ньому й дивитись на всі ті далекі, недосяжні для нас краї, і щоразу литимемо сльози, і все у твоїй сім'ї піде шкереберть.
— Не розумію,— мовив Лео,— як же це я так схибив? Ану, погляну-но я сам, чи правда те, що ти кажеш.— Він заліз у машину.— Ти почекаєш?