— Адже ти всюди буваєш, ти мусиш знати, як мені вирости! — прошепотів малюк, покірно схиливши голову.
Вітер засміявся.
— Ти ж і так виріс! — сказав він.— Ти найбільша кульбаба.
— Кульбаба?! — не довіряючи власним вухам, вигукнула мати.
— Кульбаба?! — повторили брати за ним.
— Кульбаба?! — вигукнув і вусатий проводир золотого сонячного війська.
Тепер усе стало зрозумілим: і чому малюк не росте, і чому відмовляється стежити за Сонцем. Тільки звідкіля ж узялася кульбаба на соняшниковому полі?
— Кульбаба? — шепотів соняшничок, у голові якого від цього слова все закружляло.
Нарешті він знає своє справжнє ім'я! Але чи таке це вже щастя бути кульбабою, самотньою і загубленою серед чужих? Туга все більше змагала малюка. Він відчував, що від туги стає дедалі тоншим, все прозорішим, що він уже легкий і швидкий, наче вітер.
І тут кульбабу чарівним покривалом запнула ніч. Як духмяно пахли луки вночі! Як сонно мерехтіли зірки! Яким велетенським світляком у чорній безодні неба плив Місяць! Він також був у небі самотній, як кульбаба на соняшниковому полі. І Місяць усміхнувся кульбабі й поманив її до себе: вдвох, мовляв, веселіше. Він опустився нижче, щоб кульбабі було легше до нього дістатися. "Головне, не бійся! Ну, сміливіше". А малюк тільки про те й мріяв.
Тихесенько, майже нечутно відірвався він од землі, на мить притулився своєю сріблястою голівкою до щоки матері й, наче на крилах, злетів угору. Чи бачив його хто? Чи чув? Малюк жахався думки, що його можуть затримати, проте соняшники спали, спали всі, як один!
А трави?
Спали й трави. Не спав, як завше, потічок, але він був такий зайнятий і так квапився доказати свою нескінченну історію, що йому просто ніколи було дивитись, як прозоро-срібляста кульбаба стрімко летить до Місяця й зірок, і сама схожа на сяючу молоду зірку, найніжнішу з усіх.