Рябенький, сонний, з млявою думкою на обличчі, мляво кліпнув очима й безвладно, як автомат, вийшов до другої кімнати. Там довго стояв над дружиною, вагався — будити чи ні. Нарешті торкнув за плече.
— Грошей просить позичити...
Дружина здивовано протерла очі:
А він ще сидить? Силонько небесная! Вже ж день надворі!
— Сидить і грошей просить позичити. Три червінці...
— Що? Не давай! Нема!
— Та незручно якось, мамочко. Все ж таки в Держплані... Знаєш... Бувалий, вчений.
— Нема. І одчепись ти од мене, ради бога.
— Якось, мамочко, незручно. Він же віддасть. У понеділок віддасть. А потім, хтозна, в Держплані... Може, коли пригодиться...
Рябенький дуже шкодував, що відразу не одмовився. Тоді вийшло б зручніше, вийшло б справді так, що грошей нема, а тепер виходило так, ніби гроші є, але він чомусь не хоче позичити.
— Слухай,— підвелась на постелі господиня, і в сонних очах її затремтів раптовий здогад,— а ти знаєш що? Дай йому ті, що в коробочці з-під монпасьє. Розумієш? Він їх пустить, йому нічого.
Рябенький одхитнувся і враз, немов згадавши щось приємне, поволеньки потер руки:
— А й справді!
Коли він виніс гроші і поклав їх на столі перед гостем, гість ще продовжував заклопотано креслити свої фігури й підсумовувати цифри з розкиданих папірців.
"Невже він знову почне доказувати? — жахнувся хазяїн. — Ні, я собі сяду і буду дрімати. Так краще".
І вже ніби крізь сон пам'ятав Рябенький, як гість вибачався за довге гостювання, як передавав комусь уклони і одпливав примарою у ранішню сутінь сіней.
***
Одійшовши кілька кварталів, Пал Палич раптом зупинився, погладив на долоні гроші і замислився. Трошки чудно стало йому серед цієї світанкової сутіні, на цих порожніх, глухих вулицях, що впивалися міцним сном. Він згадав, що й Софочка зараз снить, і Миша Галкін снить, і ненавидний вірмен снить, і на подружжя Рябеньких сон також поклав свої м'які лапки. Один тільки він, Пал Палич, ніби мусить за всіх не снити. Один тільки він, намордувавшись за цілу добу, ніби з якоїсь покути мусить тепер крокувати аж на другий кінець міста. Та ще й невідомо, чим скінчиться його путь — може, Софочка справді наважилась продати...
Пала Палича пойняв жаль до себе, і ту ж мить пойняла злість на людей.
"Спите? Відпочиваєте? А я — блукати? А я мучитись? А мені покута? І щоб це все даром? Ні!" — подумав він і, заховавши гроші у спідню кишеню камізельки, без довгих вагань повернув назад.
Він поспішав. Його підсилювала, підганяла зловтішна думка. І згодом, наблизившись до вікон крамаревої квартири, він заторохтів по шибках з перебільшеним завзяттям. Біла постать, з'явившись по той бік вікна, вражено махнула руками, але Пал Палич не погодився вести розмову жестами. Він гукнув:
— Одчиніть!
— Що сталося? Що таке? — занепокоївся Рябенький, знову пускаючи гостя до хати.
— Вибачте, друже,— уклонився Пал Палич,— але в мене... Чорт його знає... Не помітив, розумієте...
— Що? — знову тривожно перепитав Рябенький, і в свідомості його швидко пролетіла думка: невже фальшивку розпізнав?
— Не помітив, розумієте, грошей... Забалакалися ми з вами, я, знаєте, думав, що сховав їх. Виходжу, хочу до другої кишені перекласти. Лап — а грошей нема. Мабуть, десь тут серед книжок та папірців... Затерлися десь...
Почали шукати. На столі, під столом, по кутках. Обшарили скрізь — грошей не було.
Пал Палич, щоб не збуджувати зайвих підозрінь, демонстративно повивертав усі свої кишені — грошей не було.
— А може, ви їх ненароком десь посіяли? — обережно спитав Рябенький.
— Та що ви, справді? Невже ви мене за хлопчика маєте? — здивувався Пал Палич і в свою чергу обережно спитав: — А може, ви їх потім сховали та забули? Людина, знаєте, коли вона сонна...
— Е, це вже ви, будь ласка... Я теж не хлопчик.
— Ну і я ж, здається, ніколи нікого не обдурював. Не забувайте, товаришу Рябенький, що Пал Палич — чесний громадянин.
Тоді Рябенький загорнув поли пальта, що бовталось поверх сорочки, ніби йому нараз стало холодно, і серйозно промовив:
— А гроші я вам все ж таки дав.
— А грошей у мене все ж таки нема.
— А що ж тепер буде?
— І ви питаєте? Ви ще питаєте? І це ви, Тихоне Антоновичу, польстилися...
Пал Палич зміряв хазяїна докірливим, убивчим поглядом і сумно похитав головою:
— Ех, товаришу, не сподівався я од вас.
В його голосі відчувся глибокий біль і глибоке обурення. Він розчаровано посміхнувся і несподівано пішов геть, лишивши хазяїна серед хати в чудній, розгубленій позі.
Він уже більше не зупинявсь, не оглядався, крокував бадьоро, швидко, помахуючи за звичкою своїм легеньким кийком.
Добувшись додому, Пал Палич перш за все кинувся до свого гардеробу. Речі були на місці. Софочка теж була на місці — спала. Він ліг поруч, тицьнув їй гроші й тихо, але многозначно попередив:
— Чекай-чекай, хай-но я висплюся, я тобі покажу, як одежу продавати.
Харків, 1924