Так думав, так вагався серцем германець Люциюс, притулившись гарячою головою до стовпа на форумі. Пусткою та сумом несло від цього славетного колись місця... А так ще недавно вільний народ обирав тут вільними голосами славних консулів та трибунів, ще недавно вільний народ давав тут мудрі закони для Вселенної, ще недавно бачив форум цей скривавлену кирею великого Цезаря, ще недавно луною звідси голосною неслася вільна, як колись народ римський, бурхлива, як море, завзята, як серце Муція Сцеволі, мова останнього римлянина, що не вагався встромити меча у груди свому другові коханому, коли побачив, що цей друг кує кайдани волі римського народу... Тепер на цей форум зганяють лиш нікчемні товпища черні, що за динарій та дармове видовище в Колізеї продають голоси на що хоч своєму панові Августу, — мине іще невеличкий час — і всевладний Ав-густ не матиме потреби грати більш і цієї комедії з тінню республіки...
Такі, сливе такі, думки мусили промайнути в розворушеній душі Люциюсовій. Низкою минали перед його очима минулі літа. Смутно, як у сні, пригадались йому ті щасливі години життя, коли він ріс малим хлоп'ям десь далеко, далеко звідси, коло шумнодібровного Гарну... Згадує він, як сни, повиті у туман минувшини, чудові казки, що йому неня, пестуючи, розказувала, — про відьми Гарцу, про богів злих і добрих — Одина, Тора, про валькірій, — чудові пісні співала про славу дідів, про волю-гордощі Германця. Який він був цікавий тоді, як пильно прислухався до всього, як бажав усе знати. Погляне на небо, засіяне зорями, — і зараз до неньки:
"А що то, мамо, на небі так блима хороше та ясно?" — "То, сину, зорі, чи пак віконечка в палаті у Одина, в Валгалі — крізь них дивляться душі славних германців, що полягли за волю батьківщини, б'ючись з римлянами неситими. Вони дивляться, чи й їхні сини йдуть їхньою тропою, і як коли побачать, що хто зрадить Германію, поримщиться або побіжить з бою, як бігають жінки (тільки не германські — ці уміють умерти), то як побачать, що такеє, зараз же Оди-нові скажуть — і навіки для такого Валгала заперта... І горе зрадникові... Коли побачиш, що зоря падає, це з пересердя так грюкнув хто віконечком небесним, побачивши погані вчинки зрадницькі, що воно геть одірвалося і впало... Пильнуй, синочку, щоб звідти бачили твої лиш добрі вчинки".
Побачить дитя течійку, потічок срібловодий, що камінцями біжить, журливо гомонячи, мов нарікаючи на кого...
"А це, мамусю, що? а звідки це?"
"Це потік — Журба Германської Матері, — з повагом відказує матуся, — колись жила там, далеко, мати, і син у неї був, та зрадив батьківщину — перекинувся до римлянина і бився із своїми... І коли безщасна мати дізналася про те, то не хотіла більш дивитися на сонце, не хотіла соромного життя і розлилась слізьми, зробившись течією журливою, струмочком жалібним, що аж довіку плакатиме й нарікатиме на долю, що дала їй породити зрадливого сина... І дивно єсть: вода в цьому потічку солона, як ропа, аж гірка, як сльози!.. Дивися, сину, щоб і твоя ненька не розлилась гірким потоком"."
І поцілує його палко, і пригорне любо та пестливо до материного лона чистого... І багацько розказувала йому неня, але й вона всього не знала. "Про це можна, — було, скаже, — дізнатись хіба в школах в Римі — там все те знають", — коли не зможе вдовольнити цікавого хлопця.
"То ти мене, нене, віддаси до школи, щоб і я все знав?"
Здихне матуся гіркенько та й скаже:
"Ох мій синоньку, багацько вже таких, як ти, ходило до шкіл римських, та чи багато з них вернулося додому, чи багато з них зосталося синами вірними Германії, чи багато ж то їх, щоб не хотіли проміняти сумні, але розкішні ліси, яри й долини батьківщини на пишно-золотий той Рим? Чи багато ж їх не захотіли проміняти волю германця на службу золотого раба кесаревого? Чи багато тих, що не захотіли стати сліпими челядниками римлянам і, спомагаючи їм звоювати наш вільний край, не плюндрували його, не нищили наші звичаї стародавні, не осміяли батьківської слави і давніх вчинків, котрі не гордували рідною мовою і кров'ю?.. Боюся, мій коханий, щоб і ти не стався отаким перевертнем гидким, яких у нас немало; боюсь, щоб і ти не спаношився, не пороманився, не занехаяв рідний край... То краще б мені тебе не родити, краще б мені тебе маленьким поховати..."
І обіллється бідная мати дрібними сльозами.
"Ні, мамо, я не зраджу Германію, я не хочу йти до римлян, я битимусь із ними..." — палко скаже хлоп'я.
Потім він вже не пригадає собі, яким побитом опинився в Римі: чи його узято до війська, чи його просто віддано до школи вчитись мудростей римських, — тільки пам'ятає себе вже в римській школі Тут вже дізнався він про те, чого не могла йому з'ясувати матуся; тут дізнався, що і все те, про що матуся оповідала, — бридня тільки, що ні Одина, ні Тора, ні Валгали нема, а є лиш Юпітер та інші Олімпійні, що і зорі не віконечка германського раю, а дрібненькі, романс-грецькі боженята, найславніші з-поміж них — Еос рожевоперса та Феб блискучий. Тут він дізнався, що його родичі-германці — невігласи світові, дикі дібровні мешканці, що дух ясний людський мусить горнутися до Риму, до його освіти і культури; і щастя Германії в тому, щоб вона якомога швидше стала слугинею Риму, — він дасть їй преторів, софістів і кайдани; він навчить її розуміти і читати Горація Флакка і співати з ним укупі хвалу Августу як Богові та тільки й знати, щоб, упившись, тупати: nuns est bibendum, nuns pede libero tellus pulsanda, замість грізного крику: "Умрімо за волю і Германію!", бо римлянам тоді тільки й волі було, що тупати вільною ногою в діл... Все оте римляни могли дати германцям, обідравши за те вільну й чисту душу, — добра, хоч проклята плата!.. Усім мудрощам римським вчивсь Люциюс і сам став римлянином. Якою темною, якою дикою та простацькою здалася йому рідна Германія! І чуття зневаги до бідної Германії, до її звичаїв, до дикої її долі росло з ним укупі. Як він бажав наблизити її до сього сонця-Риму, щоб промінь, сяйво від нього освітили хоч трішки сумні ліси Германії. В душі його на дні зберігалися несвідомо чисті поривання до вищої правди на землі. Розкішно-погане й розбещене повітря Риму не торкнулось своїм брудним, отруйним подихом його душі, і коли б він виріс в пущах Германії — він би бився за волю її й долю; він би не знав ні Гомера, ні Гесіода, иіже розумівся б на рабських віршах Горацієвих; зате б зневажав розбещених, пещених розкішників Риму й ненавидів його золоті кайдани, в котрі він кує народи; воля Германії була б для нього вищою правдою на землі, безперечною правдою і бездоганною. Але, кохаючись в чудових гекзаметрах безсмертних греків, розуміючи красу Піндара, бачачи культуру Риму ступенем вищого життя, пізнавшись на софістських мудрощах, на діалектиці, розуміючи загальну високість духовного й культурного життя, він уже мусив дивитись на світ Божий очима римлянина: він бачив у волі Германії дике варварство, в борні її за ню — війну з культурою. І хоч дух його не міг вдовольнитися розкошами культурного життя, хоч дух його шукав, жадав святої правди на землі, але ж хто йому про неї міг сказати? Хто міг сказати, де вона, яка вона, що робити, як треба жити на землі? Все той же Рим, розкішний, мудрий і паскудний, а не зневажена, простацька Германія його. І от тиняється він по стог-нишах Риму велелюдного — напевне скажуть мудрі, най-мудрійші в Римі славетні стоїки. Питається він стоїків, розпитується. Мудрі вони речі кажуть, але байдужість їхня до всього на світі нелюба єсть йому: в оцій байдужості до світу, до його справ вбачається йому бажання супокійного, не закаламученого життя, бажання, зберігши мудро спокій та рівновагу душі в цім неспокійнім і нерівновагім житті, ще мудріше вмерти. Але сумиритись так могла лишень душа зневірливої, втомленої життям романської громади. Душа германця, що не міряв ні сил своїх, ні не потомив рук, ні ще не захолодив серця, — байдужість ця мудра здавалась немудрою, — йому хотілося життя, вчинків, хотілося праці. Байдужо-рівновагий стоїк не міг йому вказати певної путі — він міг путь показати до власного супокійного, щасливого життя, але германцеві хотілось жити для людей, внести і свою долю в скарб добрих вчинків на землі... Спитати в римського народу, що йому потрібно для щастя.