І коли так Матвія не було дома, почали навідувати Настю рідні з Дерманя. То, диви, несподівано появляється дід Уліян, приносить за пазухою якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тітка Зінька. Бували і Василь дядьків зі Запорожжя, і тітчина Катерина. Василь і Катерина найбільша радість для Володька. Василь дуже любив Володька, пестив його як тільки міг, а як почув, що він хворіє, то завжди щось йому принесе. Раз булку, раз якихсь цукорків, раз ще чогось, що робило Володькові приємність. А тітчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало інакшим. І співи, і танці, і жарти, а що вже того Володька напестила — страх один. Сяде ото біля нього і починає щось оповідати про Залужжя, про своїх знайомих. Розмовляє з ним, ніби він великий, ніби він їй рівня…
— О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бігати, прийдеш до нас. А як виростеш… Хмм! Отакий великий, як твій батько, отакий дужий будеш… А гарний, гарний! А дівчата бігатимуть за тобою! Ах, Володьку, мій ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
— Ні, — зовсім тихо, соромливо вимовляє Володько.
— О, ні! О, ні! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! — і цілувала Володька у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володькові соромно і разом так радісно, так приємно, що анітрохи не відчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що хотілось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як відважувався, обіймав Катерину за шию, цілував її, а очі при тому загорялися і були такі сині, як і небо.
На Проводи Настя не пішла мертвих відвідати, не було на кого "отого гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна, сумно, здалека видно гору, що на ній могилки, там тепер видимо-невидимо люду, і все то бавиться, веселиться — живі і мертві разом, співають "Христос Воскрес" разом з "чарочкою медовою". Богу дякувати, Зінька навинулась надвечір і все, як там було, оповіла, казала, що цього року люду було, як того маку, і куми, і свати, і сусіди, і навіть Домаха з Півча. Володькова хресна мати була, "їх" шукала, не знайшла і ось передала Володькові дві крашанки та п'ятака. Володько був дуже втішений, що мати хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсім люди забули. Шкода, шкода, що Насті не було на Проводах, велика шкода!
А на Юрія, у вівторок раненько, вернувся Матвій. А що тобі невиспаний, а замучений, а брудний. Зі станції знов тьомбав пішки від півночі, торбу порожню зачовгану викинув надвір — "щоб висмерділась". І чи їв що, чи не їв — одразу спати завалився.
Зрання Василь ходив до церкви і пустив між ріднею чутку, що батько з кацапщини вернувся. І як наїхало гостей…! Єлисей з дядиною, і дід Уліян, і його син Володьків хресний батько Макар, і залужці обоє. А що в такий час не годиться їхати в гості з порожніми руками, то кожне щось привезло. Знайшли і півока горілки, і запіканки, і настоянки. Тітка Зінька і за макітру вареників, і за гладишку сметани не забула.
Розбудили Матвія. Бідака мусів зволікатися, продирати заспані бали, митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, і в хаті, і надворі, всі хочуть на жито… А жита цього року вже он як виросли, скоро в палки будуть вбиватися. "Як на Стрітення, кажуть, півень під порогом нап'ється, то на Юрія віл напасеться". А цього року дійсно на Стрітення не тільки півень, а й віл міг напитися, така була тоді одлига. А тепер ось жито, справді, по коліна. А гарно, а гоже, а зелено… На жито!
Настя і сюди і туди метнулася, не ждала стільки гостей. Зінька з дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожніми руками прибула, велику мисалу холодниці привезла та величезного пшеничного калача… Настя якраз перед тим дещо свіжого сиру віддушила, наробила швидко м'ялохи, десь там ще шматок сала завалялося з торішнього року, розбила з тузйн яєць. Вареники, яєшня, холодниця — ге! Чого ще треба!
Вийшли всі наверх, під ліс, знайшли гарне, зелене місце під дубком, що почав щойно розвиватися. Сонце гріє, сосна пахне, килим зеленого жита стелиться вниз, сад квітучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу і яких тільки барв на всьому, на землі і на небі.
І почали "Христос Воскрес" співати — Господи, як голоси тахнуть в просторі, як м'яко все звучить. А потім до прикуски пили, за кожним разом "Христос Воскрес", ближче і ближче христосувались, так що й Настя розчервонілася, а тітка Зінька так зовсім, як мак, зробилася, шкода, що Катерини нема.
— Ну, а як там у тім Смоленськім? — питає Єлисей.
— Е! Нема чого й казати. Не наша культура, — каже Матвій, і ніхто не знає, що це він за слово таке висловив, один хіба Єлисей може то сказати. А Настя радіє. Казала ж вона — не їдь! Може, тепер дасть спокій з тим.
— То, знаєте, — вів своє Матвій. — Не сподобалось мені там. Ні. Не наша, кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, ліс там заздрощі, та що з лісу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вміють. Вийде ото вам з таким гаком, сохою то звуть, і поре отак, як попало. Сіна там хоч гатку гати, але і тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях, де скошено, цілу зиму…
І народ, кажу вам, невзрачний… (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий, та сірий такий. Самі вам лапті. Я думав, що це у нас біда, та коли я порівняв… Ге! То ми, виходить, багатії проти них. Баба там усім заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в "ізвоз", то на промисли… А баба і ціпом молотить, і оре, і…
— Та невже баба? — перебиває Матвія Корній.
— Ха-ха-ха! — регоче Макар.
— Ну, вже як баба того наробить! — говорить Єлисей.
— А, хай йому частець, щоб я ото і молотила, і орала, і всю чоловічу роботу робила, — заявила Зінька.
— Їв таку землю хотів він мене, людоньки, волокти, — каже Настя.
— Та я б туди ні за які гріхи не пішла б, — озвалась Одарка.
— Е, в таку землю не варто лізти, — додає Єлисей.
— Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. І погуторити з вами, і се і те, лише лінивий дещо. Поспати, поїсти любить… Випити. Ані доріг там, кажу вам, нема, навіть отаких, як ось у нас, а що вже міста — ерам один. Був я в тому Переяславці, де ото пам'ятник проти француза за 1812 рік стоїть, так, кажу вам, що за смітник, що то за гноярня… Приїде вам кацап, стане серед міста, кине сіна коневі, що кінь з'їв то з'їв, а решта так і лишається. І ніхто того ані прибирає, ані підмітає. Отак затоптують в болото і все. А болото, особливо оце весною — страх, кажу вам. Коні по черева грузнуть… Та й усе у них там таке: ночував я у одній хаті, мужик собі нічого, добряга, і "тюрою" мене гостив — їжа така: квас та сила цибулі, аякже, аякже… Так ото ночую у нього втомлений, а тут він усе мені говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть… До півночі не міг заснути. А до того ще й "клопів" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього ніяк не розкажеш.