Десь у печі ввесь час цвіркоче цвіркун. Володько не може ані на хвилю зупинити настирливе цвіркотіння. Він слухав його довго й терпеливо, але коли намагався перекинути свою увагу на щось інше, помітив, що цього не в силі зробити. Йому хотілось заговорити до батька. Іншим разом він ніяк не смів би навіть подумати про щось подібне, але тепер у батька, видно, настрій не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по його віддиху. Поміркувавши хвилю, малий набирає відваги, потайки горнеться ближче до батька й шепоче:
— Тату…
Батько не обзивається.
— Таату!.. — підвищеним голосом.
— Чому ти не спиш? — каже батько.
— Тату! Де той цвіркун сидить? — Володько запитав не без остраху, що почує у відповідь якийсь жарт або просто нічого не почує. Але батько йому відповів цілком поважно:
— У печі.
— А він не спечеться?
— На гаряче він не дурний лізти.
— А де ж він сидить?
— Ну, де-небудь у щілині, коло стіни.
— Чи можу я його піймати?
— Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
— А нащо він там завше цвіркоче? Я б його забив.
— Часом і ти так само цвіркочеш, але тебе ж ніхто не забиває. Та ти ще його не так-то й зловиш.
— А метелика я зловив. Він має дуже гладенькі крильцята. Василь робить з них попілець і сипле його до чобіт. Я хотів одну. пташку в лозині піймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула і відлетіла.
— То треба було їй на хвіст солі насипати.
— Ні. Тож тільки зайців так ловлять сіллю… Солі я не мав.
— Другим разом візьми. Як тільки зобачиш якого птаха, одразу сипни на хвіст солі, і є.
— Умовкни там, старий, — заговорила мати — Я вже заснути б хотіла…
Такий наказ Володькові зовсім не подобався. Він же тільки розійшовся, тільки натрапив на відповідний мент… Одначе треба хоч на хвильку втихомиритись… Ах, чорт… Знов той осоружний цвіркун… Ну, щоб йому праве око, капосному, вилізло… А Хведот, як дихає, ніби підкульгуе… Відблиск місяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається. Він починає соватись, вертітись. Ні, він мусить дещо ще розпитати. Як же так? Усі все знають, а він один, мов баран. Дай, Боже, хоробрості.
— Тату… — починає він тихо, обережно, мов злодій. Мов щось украсти хоче.
— Тааату!..
— Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить.
— Тату?..
— Ну, чого тобі?..
— Я з Хведотом недавно бачив ужа, — і від цієї згадки Володька проймає острах. Шепче він це з тремтінням у горлі. Йому страх як хотілось би пригорнутися щільно до батька, тісно обняти рученятами його шию. Але це тільки паненята так роблять. Він мужчина. Йому не личать пестощі. Обнімати, хоч і батька, — сором. То ще Хведот може з матір'ю пеститись, але ж він що. Сопляк малий. Він ще не виговорить букви р, ж, — каже л, з… Не виговорить ч, а каже ц… Володько найбільше, що міг дістати від матері, це пару слів та погладження по голівці… А від батька і того ні. Батько лише часом попругою через спину погладить… Одначе Володько нікого так не любить і ніким так не гордий, як своїм татом… Тато! Його тато! Такого чоловіка не знайдеш ніде на світі. В цьому Володько свято переконаний.
— А де ж ти бачив того вужа?
— На Харитоновому полі, там за рівчаком. Хведот не розпізнав одразу, що то таке. Хотів взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця яка. Хведот своїть над ним і гукає: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тікай!" і ми втекли. Чи вуж кріпко кусає?
— Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
— І де діваються вужі зимою?
— Зимою вони сплять по норах.
— А що вони їдять?..
— А що ти думаєш? Думаєш, вони такі жеруни, як ти? Вони засипають і сплять. Їсти їм тоді не треба.
— Як то? Цілу зиму сплять і нічого не їдять?
— Розуміється.
— А правда, добре було б, щоб усі вужі виздихали?
— Може, й добре. Але що тоді їли б чорногузи?
— А чорногузи не здохнуть від ужів?
— Нєє, це вже така тварина, що їсть тобі і жабу, і вужа, і після того чує себе так, ніби це були вареники з маслом.
— Тату, тату! Чому то чорногузів кличуть Іваном? А де вони діваються зимою?
— Бо так їх піп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобі личить. А на зиму вони відлітають від нас. У теплі краї — у вирій. Знаєш, як наша мати печі тримається, так чорногузи літа. Вони хотіли б, щоб завше було літо, а у нас є й зима. От вони й летять того літа шукати деінде.
— Тату! А де ж ті краї? Там ніколи немає зими? А чому? Де це?
— То далеко. Звідсіль не зобачиш. За морем. Багато птахів відлітає туди, але весною вони знову вернуться.
— От там, певно, злетиться дуже багато птахів. Га?
— Розуміється. Але там є й такі, яких ми ніколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справді є. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив? Це він купив,і носить, а там вони по деревах, як горобці, гицають. Ще там є такі пташечки, як бджоли. Малюсінькі і блискучі. Вони звуться колібри.
— Ох, Боже! — вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Він аж помовчав хвильку.
— Це, мабуть, хороше. Така мацісінька пташечка. І несе вона яйця?
— Несе. Розуміється. Як маленькі горошинки.
— А чи є там і вужі?
— Ого. Та ще й які. Такі, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, і навіть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там і звірі хижі. Там є такий звір, що в нашу клуню не вліз би. Він зветься слон. Такого слона оговтали і ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловіка і той пре. Є там і леви, і тигри. Все то страшні і здоровенні звірюки. Не дай Бог попасти такому у пазурі. Одразу поласує тобою, і все. Там повно того…
— А чи є там і люди?..
— А де їх нема? Скрізь люди. Лише трохи не такі, як ми. Чорні, і губи у них, як у нашої корови Маньки.
— А їх, тату, не поїдять ужі та слони?
— Та який біс. Людина такий звір, що й слона з'їсть. Вони мають завше при собі зброю. Рушниці, луки, сокирки.
— Далеко то є, тату?
— Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
— А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
— То треба їхати водою, морями…
— А, а… А що то є море?..
— То є такий дуже великий став. Такий великий, що навіть другого берега не вглядиш. Туди стікаються ріки з усього світу.