— А гратися ж тобі не хочеться?
— О, ні, хочеться, так хочеться! — скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.
— Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.
Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:
— Ось глянь, Василю, що я знайшла!
Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя.
— Давай, Ксеню, сюди — я подивлюся.
Тільки хотіла дати, а коник — плиг! — утік у траву.
— О, нащо ти його пустила? — кажу.
А вона сміється:
— Я не пускала, він сам утік.
Ми почали його шукати — нема. Дивимося, а в землі дірочка.
— Це тут цвіркун живе,— догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді — цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.
— Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!
Ксеня сміється:
— Багато ви наорете!..
IV
— Василю, ходімо в ліс по ягоди!
— Ходімо!
Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:
— А ти наїлася?
А вона сміється з мене:
— Та я не їла, а ось квіточку нарвала.
І показує мені пучечок ягід:
— А вже час додому вертатися,— каже Ксеня.
— Чого там?
— Та мати будуть лаяти...
— От там, лаяти! Ходім далі!
І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.
— Василю, що ж ми будемо робити? — спиталася Ксеня.
— Треба стежки шукати,— відповів я,— а то скоро смеркне.
— Скоро? А тут є... вовки?..— промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.
— Ну, вовки там!..— одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався.— Побіжімо краще назад! Ну!
Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.
— Василю, не кидай мене... Я боюся...
Я зупинився.
— Дай руку, побіжимо вкупі.
Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.
Повставали, дивимося навкруги — нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб[4] і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.
— Василю, що ж тепер робити?
— Будемо тут ночувати...
— У лісі?! А вовки?..
— Ну, там...— Я хотів сказати: "то дурниця", але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!
Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити, але я не міг і слова вимовити.
Так проминуло кілька хвилин.
V
Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.
— Ксеню, зліземо на цього дуба — тут не так страшно ночувати.
— Та я не злізу — високий.
— Дарма, я тебе підсадю. Лізь спершу ти!
І я, скільки було в мене хлоп'ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м'якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:
— Василю, що то таке?
— Нічого, то сова піймала пташку.
— Страшно, Василю!..
Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо — на небі, над зрубом, щось зайнялося.
— Що воно? — шепоче Ксеня.
— Не знаю: може, горить де,— так проміття на небі від пожежі.
Ще трошки посиділи — палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття. Більше, більше...
— Та це ж місяць! — зрадівши, кажу я Ксені.— Тепер добре буде.
— А що хіба?
— Та видніше, а то бач, як темно.
Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простягнися додолу і по землі ясні смуги м'якого світу. Веселіше немов зробилося.
Чуємо, щось затріщало долі. Затаїли духа, слухаємо. На прогайльовину вибігло зайченя, стрибнуло раз, удруге і сіло, насторочивши вушка. Шерстинки на йому аж блищали від місяця. Посидівши трохи і понюшивши носом, воно, мабуть, почуло щось непевне, стрибнуло і зникло в кущах.
— Ксеню, про віщо ти думаєш?
— Так...
— А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.
— Хто?
— Татко мій.
— Вони не знайдуть, ліс великий.
— Чому не знайдуть? Знайдуть!..
"А що, як справді не знайдуть?"—промайнуло в голові.
Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені було.
Сидимо, мовчимо... Минула година, друга...
Господи! Ми обоє здригнулися, тріщання, гук по всьому лісі... Що це? Вовки? Може, ведмідь навіть? Ох, страшно, страшно!.. Чую, Ксеня вчепилася за мене, тремтить уся. А ревіння чи гукання ще більше, ще дужче щось ламається, тріщить. Ох!.. Це ж, мабуть, лісовик...
— Агов!.. Василю-у-у!..
Що це? Наче мене гука?
— Василю!
— Чуєш? Немов кличуть,— шепоче Ксеня.
— Цить!
Знов: — Василю! — Так це ж кличуть, їй-бо кличуть! Ще трохи підождав, послухав... Батьків голос зовсім добре чути. Знайшли, знайшли! Ми так зраділи, що трохи не попадали з дерева.
За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу.
Ксеня цієї ночі в нас ночувала.
VI
Хоч за вночішню мандрівку Ксеню таки попобила мачуха, але ж з того часу ми не розлучалися. Брати мої були дуже старші від мене, з сестрами я й передніше не ладнав — Ксеня стала мені другом. Я навіть хлопців покинув і тільки все виглядав, коли ж це вона вихопиться від своєї мачухи. З самою Ксенею я тільки й був тоді щасливий.