— І мене сон не береться.
Босаковський заспівав голосом, якого б ніхто в нім не сподівався: Ані їсться, ані спиться,
Ні сон мене не бере,
Пішов би я до дівчини,
Та не знаю, де живе.
— А може ти також таку дівчину маєш, що не знаєш, де вона живе?
Борис видивився на Босаковського. "А ви звідки знаєте, батьку?"
— Товаришу мені кажи, бо я ще парубок, — усміхнувся. — Звідки я знаю? Любові, хлопче, не втаїш. Вона тобі з серця крізь очі визирає. Гадаєш, що я не любив?.. Розказуй!
— А ви не хочете спати?
— Як схочу, то й засну.
— Не знаю, з чого почати.
— З того, на чім Журба в коршмі скінчив.
— Журба не хотів вам усього казати.
— А хіба ж там ще що гірше сталось?
— Усього й на воловій шкурі не списав би.
— Так кажи. Але перше закуримо собі. Лиш, будь ласка, відхили трохи двері, бо тютюн у мене гострий, турецький.
Тютюн був не турецький, а диявольський. Гриз очі гірше від хріну і цибулі вкупі. Але Босаковський хвалив його: "Правда, що смачний? Навіть султан кращого не курить. Розказуй".
І Борис почав: "Так тоді Журба про Тетерю забув".
— Про Павла?
— Еге ж. Тетеря, як знаєте, за жінку мав рідну сестру Виговського, але вона померла і, як часто буває, швагри за посаг посварилися. Пан гетьман Виговський і Павло Тетеря з приятелів ворогами стали, — смертельними.
— Аж так?
— Кажу вам. Тетеря гетьмана тепер у ложці води втопив би.
— А ти звідки знаєш?
— Я покойовим у пані гетьманихи служив.
— У якої?
— Та у Виговської.
— Ага. Розумію. Та що?
— Так Тетеря тепер у Беньовського перше слово тримає, а від Беньовського до Хмельницьких скаче, переговорює з Юрасем, мабуть, хоче його знов до Польщі прихилити.
— Що ти кажеш? Себто хоче висадити гетьмана з сідла, щоби згодом самому в нього сісти?
— Боюсь, що воно так. Тетеря Беньовського за свата собі попросив. Як ожениться з якою великою панею, то плечі матиме.
— Не гадаю, щоб велика паня за нього пішла, бо хто таке Павло Іванович Тетеря? Колишній регент канцелярії громадського суду у Володимирі, а потім агент у пана Стемпковського, юрист і крутій у його не дуже чистих ділах. Буцімто я не знаю Тетері! Не одну висушили пляшку.
— То було колись, а нині він парсуна. Індигенат дістав, надавали йому маєтків, Києвець та інші. Та ще купив він від Кисілихи Гощу і будується там. Він уже і не полковник, а підляський підчаший і секретар його милості короля. От хто тепер Тетеря!
— Справді, такому-то і в голові легко перевернутися може. Ще трохи й забажає булави і титулу князя. Та вже ж Польща Виговському його заслуги забуде?
— Які?
— А Гадяцький пакт?
— А ви не знаєте, як із тим пактом було? Та же він на волоску висів, цей пакт, бо козацькі депутати домагалися удільного князівства, і то не на трьох наших воєводствах, а й на інших. На всіх. А пани не давали. Тоді-то й гукнув Павло Тетеря: "Погодімся, молодці, з ляхами! Будемо більше мати. Покірне теля дві корови ссе!". Тим він переконав козаків. "От той всю правду сказав", — закричали і підписали Гадяцький пакт.
— Так воно, так, — похитав головою Босаковський. — Значить, з паном гетьманом Виговським погано.
— Ще й як!
— Багато він ворогів має.
— І яких! От першого Золотаренка возьмім. Це рідний брат третьої жінки покійного Богдана. На маєтки, що їх Богдан лишив, Золотаренко дивився, як на власність родини Хмельницьких, до якої і себе причисляв. А тут Виговський добув із Богданового скарбу мішок талярів і витратив їх на своє затяжне військо. Того йому Золотаренко ніколи не простить. І так кождий із гетьманових супротивників якийсь свій власний порахунок з ним має.
— Привата значить, привата, — зітхнув Босаковський, — чорт би їх побрав. А ми з гетьманом поможемо "pro publico bono"2, що? Ні?
— І я собі так само гадаю і тому попросився до вас на нічліг, щоб перебалакати з вами. Ви старші, досвідченіші, — приймете мене під свою руку?
— Ходи, най тебе до свого серця пригорну! — радісно скрикнув Босий і пригорнув Бориса так кріпко, що йому аж кості затріщали.
— Ти мені з місця подобався, хлопче. Гадаю, що виведу тебе в люди. А як заслужишся, то за свого прийму, шляхтичем станеш.
— Байдуже мені.
— Не каже так, голубе, не кажи! Все-таки що шляхтич, то шляхтич... Та це пісня майбутності, а тепер ти мені далі розказуй. Чи не чув ти що про Богданових доньок, про Катрю Виговську й Олену Нечаїху? Де вони тепер і чи безпечні?
— Не знаю де: у Смілій, в Бихові, у Лисянці чи в Чигирині?
— На Смілу й Лисянку Золотаренко наступає, на Бихів, мабуть, уже царські ратники наступають, а на Чигирин, Брюховецький іде?
— Такі жінки! Такого батька доньки, і в небезпеці тепер!..
Босаковський за голову вхопився і заголосив: "Чи сподівався ти, покійний гетьмане, що колись у нас таке пекло настане! Брат на сестер іде, свої на своїх наступають, жеруться, як пси. А бодай би їх ясні громи побили, усіх тих Тетер і Цицюр, і як ще там ті анафемські сини звуться. І чому ж то я пірнача не прийняв! Скликав би тепер своїх полчан тисяч двадцять, як не більше, і розігнав би оцю тічню на чотири вітри, на локшину потяв би!
Він знову так сердито гукав, що всіх собак стривожив. А коли першу злість з серця зігнав, то знов став приговорювати голосом м'яким і сердешним: "Катре й Олесю, квітоньки мої розкішні. Як на херувимів у церкві дивився я на вас. Як на тих шестикрильців!.. Катря весела була й моторна, усе щось веселого вміла сказати, чужих послів розумом своїм дивувала, а Олена мов крізь серпанок, із туги тканий, дивилася на світ. І за що ж вас доля так тяжко карає? Або хоч би Виговську візьмім. Невже ж у цілій нашій Україні була гарніша молодиця? Гідність і достойність одна!.. А нині що? Всі вони у небезпеці, перед Іванцем Брюховецьким, перед Цицюрою проклятим і Тетерею поганим, перед невдахою Юрасем — чи видав хто, чи чував хто таке?
Відсапнув і тоді:
— А що ж гетьман на те?
— Який гетьман? — спитав Борис.
— Як то який? — грізно гукнув Босаковський.
— Бо є їх кілька, — виправдовувався Борис.
— Я лиш одного знаю,— розумієш? — І більше знати не хочу. Про гетьмана Івана Виговського мені кажи!
Борис голову похнюпив і мовчав.
— Чуєш? Кажи, що Виговський на те? — настоював Босаковський.