По нікім не було видно так утоми, як по ній. Сиділа сумна й задумана, буцім не від миру сего. Чорна одежа ще більше підкреслювала цей смуток.
Босаковський жартами й оповіданнями своїх пригод пробував її розвеселити.
— Раз, — почав він, — іду я через міст. Уже навіть не пам'ятаю, де, та воно неважне. А міст був вузький, але довгий, довжелезний. Доходжу до середини, дивлюся, а переді мною... — вгадайте що?.. Не вгадаєте: медведисько, та такий вам кудлатий та великий, як корова. Суне на міст та щось під носом муркоче — хто його знає що. Оторопів я; що мені тут, сироті безталанній, діяти? Річка широка й глибока, ну — прямо Дніпро, не скочу. А вертатися ніяк, бо бурмило вже побачив мене й не пустить, ясно, що не пустить. Лишенько моє! Зі страху принишк я до дощок та й думаю собі: ну, пане Валєнтий, попрощайся, брате, зі світом! Небагато ти жив, небагато й доброго зробив, а за хвилину будеш небіжчик. Упав я і вдаю небіжчика. Та все ж таки, повертаюся на другий бік. Гадаю собі, маєш мене з'їсти, то їж, щоб я тебе, потворо погана, не бачив на мої очі. Перевернувся я раз, перевернувся другий, а тоді й кажу до себе: а може б отак докатулькатися до другого кінця! І вже був недалеко берега, аж зирк, а там другий такий медвідь, а може й більший. Подумайте: — з одного боку медвідь, і з другого медвідь, я посередині, а піді мною річка глибочезна. Аж тепер тобі, пане Валєнтий, капут! Роздеруть кудлаті дядьки тебе і шматки тіла порожбурлюють по воді, що й сліду по тобі не залишиться. Даремно ти воював, даремно за славою ганявся, пропадеш, як на ярмарку собака, й ніяка душечка добра не згадає, що жив колись.
Замовк, наче сам над своїм горем задумався.
— І що ви зробили, пане Босаковський? — спитав Уласів Петрусь.
— Що я зробив! — і Босаковський вус на ліве вухо повісив, усміхаючись лукаво. — Збудився! От що. Збудився зі сну, добродії ласкаві, і добре зробив. Їй-Богу, добре! А то були б мене з’їли ті медведиська погані.
Нечаєва слухала і буцім не розуміла. Видко, по Старім Бихові думками блукала. Зі своїм милим ладом по валах походжала, а за валами вороги. Такого їх, як на болоті комах! А кусливі які! І не обженешся.
Господи...
Босаковський глянув на полковницю, але усмішки на її вустах не побачив.
— Ну, що ж, поїдемо хіба! — зітхнув Босаковський і казав лаштувати вози.
І знову їхали мертвим шляхом, не зустрічаючи нікого, крім кривого діда з торбами та якоїсь баби, що з лісу сушняк на хребті тягнула.
— Мабуть, у своїй хатці на курячій лапці в печі хоче топити, щоб Івасика-Купиласика на вечерю зварити, — жартував Босаковський, не зрікаючись надії, що все ж таки, може, він свою любу полковницю хоч трохи розвеселить.
Так доїхали вони до якоїсь більшої річки. Босаковський сів на свого сухореброго, що за возом біг на припоні, і вишукував брід. Переправилися й уже щасливо на другім березі опинилися були, як нараз мряка стала підноситися, відкриваючи доволі широкий, привабливий для ока краєвид.
Побачили омшаники4 в балках і кілька загород під лісом. Де-не-де їжилася посіріла, колись жовта стерня. Навіть забутий страхопуд, відбувши свою службу, гойдався і коливався на стовпі, вимахуючи безугарними руками й полохаючи птахів, яких уже не було, бо відлетіли.
Уцілілий шматок землі, недоторкнений війною, — аж дивно!
— Туди ви, мабуть, не проходили, — звернувся Босаковський до хлопця, що за черницею на хутір прокрадався.
— Ні, добродію, не проходили. Ми другого берега річки трималися, а туди на Малин дорога.
— А ти в Малині бував?
Парубок зам'явся.
— Доводилось.
— А знаєш тамошніх міщан?
— Декого. Ще як бурсаком до них заходив.
— То ти в академії учився?
— Років три.
— Ого! Аж три. А може і в комедіях участь брав?
— Чи раз.
— Видно по тобі. Недаремно ж ти так славно черницю удавав, мій пане.
— Мені все жінок доводилось удавати.
— Придалося, що?
— Не дуже, — всміхався хлопець.
— А за що ж тебе, чоловіче добрий, з академії прогнали?
— За жінку.
— Ага. А за чию?
— Та за дякову. За малинську дячиху.
— Ось який ти!
— Та я такий, як і інші: не гірший і не кращий, лиш вона чортова баба.
— Розумію: побили Хому за Яремину вину.
— Щось наче б так. Вередлива була. І те їй давай, і друге принеси, хоч із коліна вилупи, а щоб було.
— Розумію. Та вона тебе, значить, на слизьке загнала.
— Еге ж, але після останньої пригоди, на Уласовім хуторі...
— Ти вже поправишся, правда?
— Поправлюся, щоб я так здоровий був, що поправлюся, бо ви мене таки здорово побили.
— Не зашкодить. Спливе по тобі, синоньку, як по гусці вода.
— Сплине, але ж і боліло!
— На те, бач, і б'ють тіло, щоб воно боліло, та щоб удруге не кортіло.
— Удруге я не дурний.
— Чому б то ні!
— Богом живим клянусь, що вдруге з харцизами не піду, щоб вони мені золоті гори обіцяли.
— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.
— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.
— Отож і відповідай на мої питання.
— Слухаю.
— Давно в Малині бував?
— Днів тому десять.
— Що робив там?
— В одного купця найнявся.
— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...
Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.
Хлопець понурив голову:
— І таке буває.
— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.
— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?
— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.
— Сотника Богатька дочка?
— Еге ж.
— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.
— Де бачив?
— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.
— І тепер вона в нього?
— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...
— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?
— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?
Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.
— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.
— Ферапонтом.
— Гм. Так ти з духовних?
— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.