Круговерть (збірка)

Страница 4 из 5

Стус Василий

* * *

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.

ЕССЕ НОМО!

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимірять глибінь,
Як людські груди виміряють кулями.
Пізнать непізнане,
Щоби потому
Його навіки заховати в землю...
Мені життям даровано безсмертя
І вічну молодість.
Я виростав. З землі.
І син землі,
Не можу зупинитись.
Та й спинить
Мене ніхто не може.
Кожен день
Я чую, як болять мене мої
Уміння і звитяги,
Кожен час
Я чую — раптом надірвуться груди,
І серце вискочить, немов гомункул,
І буде глузувати з мене:
— Що
Зробив ти доброго в житті своєму?
Спотворив я,
А не перетворив,
Велику землю,
З людським серцем схожу.

Вона тріпоче
У моїх руках,
Простертих
У світи безкраї...
Погляд
Темніє мій,
І ошелешене
Моє темніє небо
Ніяк не можу
Зросту я дійти,
Не можу вивірить
Свою натуру
Великою любов'ю,
Щоб відчуть
Биття земної магми.
Земле рідна!
Я виросту! Я піднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осінній сад
Свої обтрусить зорі...
І тоді
Прозорий
Од любові й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.

СЛОВО

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим...
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре під горло підійде
І мучить довго.
Бо в кожнім покрику гучнім,
У кожнім слові,
Ми наші мрії, наші дні
Згубить готов і...
Свої радіння і жалі,
Свої тривоги.
Велеречивих на землі
Рятуйте, боги.

* * *

Генерали завше дуже добрі
(бо ж поганий — що за генерал?).
Наш — і справедливий і хоробрий.
Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.
Ні спочину хлопцям, ані сну.
Постіль — жужмом. І в пітьму нічну,
прихопивши зброю і лопатки,

речові мішки, уривки мрій —
тих, що при солдатськім узголов'ї...
Несемось, немов на безголов'я.
У шеренги вишикує крик

командирів — і пішли гасати
по яругах, по нічних стежках...
— Бадьоріше повертайтесь, братіки, —
генерал, зціпивши зуби, скаже.

Мов чорти, по груддях біжимо.
Візьмем сопку — то заробим грамоту.
Генерал — як батько для солдата.
Начебто за Богом живемо.

* * *

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь —
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта-
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.

В білому небі не видно зір.
Зорі — в чорному небі.
Коли на очі спадає сон.
і ми, потрапляючи в одну з облуд,
думаємо: поснув цілий всесвіт,
на планеті
квітневі брості
у глухі барабанять шиби,
карокорі сади
судомляться од земного крику,
затисненого в маленькі
отерплі кулачки,
до болю стислі.

Вишумовує море,
і повняться дерева
неспокоєм магми.

Коли на землю спадає тиша
яріючих мезозойських зір,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
коли близ берега
тільки світло чужих безсонь —
планета обертається
так лагідно,
як матері колишуть
приспане дитинча,
планета летить
своїм завороженим колом.
І тільки магма,
і тільки море,
і тільки сосни
побіля урвища
видають неспокій
благісної землі.

* * *
II
То — пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати — закабаляти?
Ах, ти така...

Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорні димове.
Відгорілося. Відкурілось.
Перетрушуймо попілець.
Із багать, із брунатних снів,
із довіри в обіруч —
в моногамію? Згага ж днів
повсякчасно мучить?

Прощавай. Мабуть, більше тебе
не побачу. Навіщо — бачити?
Лжива ладо! Швартуйся до берега,
де собака, халат і тапочки.
Розірвеш? Розметеш? — Ущент?
На лахміття? у клоччя? в друзки?
Обійдеться. Аби з очей —
то й із серця зникають друзі.