12(30) серпня Ніни Ткаченкової померла мати
13(31) серпня хоронили 14(1) серпня Маковея зранку дощ вдень сонце мати Ленчина померла 15(2) серпня хоронили зранку дощ 19(6) серпня Христі Даценко п'ять років як померла Спаса гарячий день 28(15) серпня Перша Пречиста
1(19) вересня Спаса 4(27) вересня Дьяков Петро помер 11(29) вересня Ліди і Валі день народження теплий день хоронили Петра Усікновеніє Глави вітер холодно буря 14(1) вересня Семена дядько Секрет помер 15(2) вересня дядька Секрета хоронили 17(4) вересня за електрику заплатила 21(8) вересня Друга Пречиста 27(14) вересня празник Воздвиження дощ
28(15) вересня Поштаренка Василя свайба дощ 29(17) вересня дощ 3(20) жовтня
0 шостій ранку два пугачі у мене на акації кричали ...
1 розлетілись один на південь другий на північ
4(21) жовтня теплий
день ясний
7(24) жовтня теплий
день
хочеш інакшого чогось, — нашептом щось обів'є і спереду тіло аж вкутує і оддаленяє. Сиріткою зором крізь скуйовджені на скроні волосинки видивиться трохи примерхлий ріг хати: коли б то ця неміч одступила. Але заодно собі, бач, — поманило од цього краю, а тако звідусюд потискує в стіну, будівництвом як-то докоряє давнім нужденним; й от душа, й так одірвана од світу всього, одколи цей світ прийняв її як подорожуючу, й ще на розкол якийсь прирі-кається. Візми-но цю лушпайку глини на сховок для дальшої дороги; як-то грудку землі тобі вкинуто за коміра з могили, щоб не згадувалося, не катувало напомином не лиш того, що з нею було, а й з усіма
бо хіба не пам'ятає до бубинки, як кого звали, кому що заподіяно, — всенький світ догрібається спомином, нагадом: хоч ти не забудь, не зречися мене такого, як був; десь й тобі полегкість буде, та й пере-триваємо; бо я тебе нагадуванням допитую, та ти вільна, що тобі по душі, в мені одмикнути. А то ж чи провина її, а чи світова, що все грудкою такою вищільнюється у куточку пам'яті; видивом таким, образом; і де б не кинувся з дорослого дива, а все нашіптування, намарення, що ти ж дитина, а ти не тра цьому всьому стара та мудра; вона все пам'ятає, а чогось головнішого то де згадати, — заплющить очі, і то в куточку невидного зору щось таке, лице, образ; застерігає од помислу тривкішого про цей світ, про це все. Та лиш цей світ їй невгадний; малою дівчинкою вертає у те колишнє, де хоч мить радості, жорстокості й знов свята. З тою втіхою дитинячою до того світу, — ов, то тобі ще бракує; а вже ж всього зазнала, усе тамечки тобі відбулося; ти хочеш дитиною назирати й далі, виповідати радістю і цей світ; тобі й це квіточка, і вітерець колише листочка, і калиноньку привітаєш мовби ту саму, — а вже ж так не є; вертатися зістарілим дитям до твеї здитинілої старості, та й це так думаєш, що страх, що кров. Та й це не страх, не мука: що все життя до дрібочки пам'ятаєш, а чогось головнішого згадати не годна
а вже ж і довмілися; довелося прожити трохи, а далі так: хто де що скаже чи заподіє, не одшукати ні відповіді, ані дії; звіром таким світ уїдається, і то ж його право, і час, і місце; і тобі одно даровано: шукати прихистку та ліку на поганьблений розум; мав би оттак сказати та вдіяти (а не сказав і не вдіяв); та й такий цілий театр; розум яснішає на самоті, та й сідай пиши роман: ким би ти був інакшим у часі поганьблення, та якою мовою замовляв би невгла-шенний звіро-світ; "де чоловік, де син, де хто", — і тра ж ціле життя оповісти, й не одно своє, і про ту квітоньку, і калиноньку, і кров
калюгами, і солом'яні грудомахи нероз-мерзлі впроти весни з кров'яними замісами, і все, що де не є, що було, що буде. Але вкрадаються до тебе з таким зусміхом вирячкуватим таке щось і не світ, і не що, самими сліпами допевняється не погляду, ані слова твого, а лиш поруху думки, аби враз уп'ястися у живе, повичвакувати якого соку та, дивлячись на осклизлі пазюрі, радісно до якогось невидного свого товариства виспівати; то ще-е жива-а. І вже щонайкращий сховок тобі за театр, заплющуєш очі, як-то ти мала, як-то таке виспівування... той буде жмуритися!... та й вічність дочікуєшся цілу, коли то вже розжмуритися й гайнути на пошуки, — те в безу, а хтось у солому урився й не дише. От стій впритул цього хатяного рогу й думай, у котрий бік хитнутися, — попричаювалося їх невбачними тінями та шелепають одно "а де чоловік, де син, де хто"
такий невтерпець цьому зорові, — червонить щось в очу, та все зліва в куточку якась засторога, лоханки такі — і не дають далі розпросторитися світом, прибереженим для якоїсь втіхи: отуто б вона вчаїлася та й вже
"Але ж ви й страшко, цьотко, — ще-но я оббіг цей куток з наспівуванням "а хто, хто Миколая любить", а ви з цим одкраденням, з такою невірою. А мені ж тра знать, хто є вдома, а хто де в світах, бо цим гостинцям щоту немає, а й кому заспівати "а хто, хто", — а я ж хіба на Чорнім морі людей не рятував; а хіба на землі людей від пожежі не вирятовував; а кайдани не розбивав, козаків з турецької неволі не визволяв; а мужикові воза з багна не витягував; а до Бога ж за третім покликом явився, то він мене хтів лаяти, а тоді благословив. Але ж хіба це як так довго цим разом ішов до людей, що вже й не зустріти погорільця, не порятувати галер-
14(1) жовтня Покрова теплий день ясний
20(7) жовтня чоловік Наташиної і Людино! сестри помер вночі 26(13) жовтня Будьонному один рік як помер 27(14) жовтня ввечері дощ раз загриміло 28(15) жовтня Лисогора сина проводжали в Армію 30(17) жовтня маршала Будьонного хоронили дощ ввечері
31(18) жовтня день ясний вітер 1(19) листопада помер Толя Хрипунов дощ після обіду 3(21) листопада Хрипуна Толю хоронили двадцять шість років день хороший 4(22) листопада празник Казанська 7(25) листопада тепло а після обіду сонце було 8(26) листопада похмуро холодно 9(27) листопада Фрося Прядко померла
10(28) листопада хоронили Фросю Прядку
17(4) листопада рік
Фекли Малоти як
померла
19(6) листопада
Підопригори Олексія
Івана проводжали в
Армію
20(7) листопада Ліда поїхала в Одесу
ника, не витягти воза, не почути вітального співу та не роздати гостинці. Та що мушу питати, а чи є в світі хто — хто мене любить і шанує. А зустрічають мене на вуглі хати, і мушу за цим хрестом спізнавати дороги світові; що в той бік рушати, то довге безвіконня, що в цей — то темна пустка зо двох вікон, а шлях куціший; а посередині людинонька, очима в горішнє, ногами в діл. Гов, а чи є хто в хаті, чи мати, чи тато, чи діти й онуки, чи привітають святого Миколая. Бо не робите, як було давно, ще й з первовіку: святим Миколам пива не варите, але пиво жлуктите; та й того все лихо помежи людьми. Але ж ви, цьотко, приспівуєте, та щось не до мене, а до матусі, яку вже везуть третьою дорогою; та все виповідаєте про одкрадення; та ждете Різдва з колядками, а чи Великденя з писанками, чи Миколая з скрипниками, — а матусі ж біль прийти хоч на яке свято, бо не знати господаря на подвір'ї, не чувати голосу до худібоньки. То мені скіко ж тутечки стояти, бо як мені першому пройти подвір'ям, а не господарю, то зле буде й господарю, і родині. Ви-и-и-ж мене тут вітаєте, ви-и-ж мені в дуду граєте; ви ж за тих людей, за те одкрадення, — та перш вам про страх оповім: цеї ночі щось так здушило межи ногами, аж подумав смерть; боятися то вже давно не боюся. Бо то ще як був дитиною, а мама тата по хуторах та лісах догукувалася, та бандурку навпоказ носила, аби його приманити, то я клав молотка кіля себе та й міг заснути. Ото був страх. А це вже як я понад-світ, то не той страх, не те убереження, — бо то досі страх тріскав дорогою, перелякував на смерть, гнав мокрим шматом, пересовував полотном; а ще-ж-но й не так, — їхав конем, їхав возом, кричав і їхав верхи, скакав через пліт, ловився на коли, колихався на ворині; та де ви бачили, — сипав вогнем, летів і сипав огнем, світив свічку, світив лямпу, кидав до хати каменем, шукав по воді, дер дерево, бив лопатами, молов жорнами, шумів як машина та світив очима; і вже оно-го, — співав, квилів, кляв, плакав, прав, перевертав лавки, тручав воза у рів, гнався за саньми; аж то, — хапав капелюха, скидав шапку; коли ж, — зупиняв жандарма, ще й стогнав, та й не просто, а стогнав на цвинтарі, телепав парубком на цвинтарі, термосив у сні, бив, набивав ґулю на чолі; а то вже кидав чоловіком до землі, викидав чоловіка з цвинтаря, тручав жінку на нечистім місці, паралізовував чоловіка, робив німим, забивав худобу; а ще ж і так, — крокував, перекидався в знайомого, то ріс, то малів, обступав садівника, відбирав яблука; дивіться-но ще, — робився голим страхом у коноплях, чорним страхом, білим страхом на деревах, невидимим страхом, ставав