7(24) грудня Щербаченко Альошка помер Катерина Кравчиха... 8(25) грудня хоронили 9(26) грудня теплий сонячний день і морозно 11(28) грудня свято Катерини Валю Карасечко т... убив 12(29) грудня в Миколаїв Валя поїхала 22(9) грудня перший... 23(13) грудня у Москву вислала гроші
1963
2(20) січня мороз сильний Надія Іванівна учителька поїхала гас узяла 6(24) січня Єгорка Кріпака хоронили день гарний теплий Святий вечір 7(25) січня гарний день сонячний теплий слизько
8(26) січня дощ був 9(27) січня похмурий день холодно і сніг пролітав і слизько ходити
13(31) січня холодно мороз вітер 14(1) січня вночі сніг вітер мороз а вдень тепло і сонячно Новий рік
19(6) січня Хрещення 20(7) січня ясний і мороз у Білої Алки весілля 29(16) січня Сапченку чотири роки як помер
Світ мотузочками й дротиками позасновуваний, не знати, де йти, де проїхати — гразь поверх камінців, то я могла втрапляти у кінські й коров'ячі ступаки, а їдна колія завузька для возика, а в дві колії не потрапиш; де тих мулярів дошукатися, щоб намостили дорогу для мого сина, — я мостила цеглинками з печі дорогу в яр, щоб проїхати з кілька днів, а верталася по цеглини, то каша в ногах стояла; лєтніка материного вдягла, щоб сховати синочкові медалі, — і перш матирі по цеглиночці підносила, щоб вона бачила, та вбіцяла її в нову хату на піч перенести, а вона лєтніка оддавала під дощ, аби я її з старої хати не забирала; казала, осьо приїде сестра, то ми ще не таку піч змуруємо, і зберуться усі докупи і будемо разом і осінь і зиму; а коли ж то гонук мій приїде, — я казала, що яку дорогу викладу аж до автобуса; мати правду допитується, а я мушу неправдою вповідати, аби 'ї душа не була замикана, — я 'ї вповідаю брехнею про світ чужий для неї та з її втіхи сили якоїсь-то набираюся; вона згадає своє дівування та й хрипом сміється — накрила Гендзюрівна спідницею Марусича! — а я й собі в сміх, — бо-ж, яка ти смішна, Ганько, з цеглиною перед материним напіввидющим зором; а яка ж у мого гонука сімня, де в нього квартира, хай би цюди приїжджав та й жив, як йому нема де, бо я вже хати не пересиджу, Гань, — одношу й цю цеглину на дощ, і дощ мої сльози злизує і каже ще плакати, бо так солоненьке йому смакує, аж-жа-жа-ж, та торигаю в двері, і в перші, і в другі, і в треті, та якісь паль-чатки натягую, щоб мати моїх рук не познала, цілуючи на одпро-щення, — це такі в армії видають, син', дощі зганяють людей до цього села, і вони не діждуть, доки цю стежку викладу, щоб цей похорон відбувати, та не приходить смерть їм на полегшення, бо не діждати ні одправи, ні сповіді серед світу розграбастаного; не діждати суботи зеленої, щоб пом'янути загиблих на далеких дорогах та у чужих краях, та самогубців у краю своєму, — порозкисають стежки й дороги; повертаю вже дорогою третьою, і нема дзеркалець на машинах, щоб хустиною обіпнути, — не стає хустинок вікна обпинати на чорних хатах усередині; я собі дорогу ладнаю повз ці пустки та саркофаги, бо дороги низом та асфальти всесвітні живою труповиною позагачувані; мотузочки й дроти електрикою попро-силювані — худоба перечіпляється і здихає, і всі забули дорогу на бойню; вмилостивиш брехнею помиральну матір і здобудеш лєтніка синові худобу піти попорати, — буде і йому спочивок у другій хаті, де подушки повишивувані на ліжках йому на весілля, де чекати йому, доки вимощу під блискавицями сирівцеву стежечку, де не
заснути йому і зо сну не скинутись, бо й птицям заснути не дано; і борщу не звариш, і хліба не вріжеш, і людей не впустиш, і од-поминання не справиш, і Господа не пом'янеш, бо душа не замикана й не одмикана, і дорога на гору тілько та, де духи витають, але в яку домівку чекати духів дітей на Сьватий вечір, як вони в світі гинуть і вертаються і не духом, і не тілом, а знаком духу і тіла, — не велено розбивати світові замурімси з тілами дітей, і як я матирі неправдоньку сповіщаю, то з якою неправдою до замурованих дітей навертатися — нема такої неправди; не зрікалися вони батьків і звичаїв батьківських, а мусять блукати у позасвіті, й невинуваті, й непрощені; світ гріхи свої виповняє, не звідуючись наших душ, та накидає послідок гріхів своїх на наші душі; а люцький світ гальтує за вмерлими, щоб відправи робити, та й так страх свій ховати перед оком світу чужого, — то це я маю стежками чаїти-ся та товарячими ступаками бовтати, церкви минати та люцького гласу збігати; бо церква мені за світ була, та обминула мого сина домівкою, бо яке сьвато, яке що, ми з матір'ю не вилазили, батюшка мене по голівці гладить та нахвалює голос мій, а вже як з буряків невилаз був, то городами обминала; а батько на Йордань таких хрестів на ставку повирізує, ще й буряковим соком пофар-бить, то батюшка, й програвши у шахи батькові, тільки милостиво буркоче, що тебе, Максиме, й тут Бог не забуває, — я мала церкву перед очима, та мінялися батюшки, і так забувалося мені оббігання городами, і коли світ всесвітній торигав у закуток цей з хатами і церквою, садками й ялинами, снігом білезним, не ставало сповіді і одпро-щення, сам собі сповідь і одпрощення, сам одправа і хороніння — сини хрещені та не
30(17) січня моя сестричка Поля померла сестричка Поля А. померла 3(21) лютого дощ був
4(22) лютого зранку дощ був а потім перед обідом почав розтавати сніг 5(23) лютого провулком не можна пройти сніг розтає 6(24) лютого о десятій годині впала в льосі дощ був дев'ять днів Пелагеї 12(30) лютого гас брала 15(2) лютого Стрітення зранку похмуро і туман після першої дня дощ і крупа
17(4) лютого весілля у Наді Поволи день похмурий 18(5) лютого похмуро туман і сніг розтає
19(6) лютого похмурий день сніг йшов до обіду а потім розтав
23(10) лютого Грабарщучка померла проти суботи 27(14) лютого пугач сидів на хаті 28(15) лютого пугач сидів на хаті 3(18) березня перший тиждень посту 5(20) березня отелилась у Шпака корова о пів на другу дня
6(21) березня пшеницю почали давати
10(25) березня Тамара Бондаренко
поратовані, матері смерті не діждуть, та впослід гонуків їм помирати, а нам неправдою їх втішати, а до синів їдно душею вбзиватися та своєю невмиральністю світовий регіт піддужувати, — їдна ця дорога, де й звір не забіжить, і товар на ступить; їден час і їдне голосіння за родом, якого і не цуралася, і не збігала, а в якому робітницею пробувала, а світ мені дякує за мій впослух, що я наплоду збулася, та не йнак, як з його ласки, — то яким ще копан-никам молоденьким оддати материну пінжачину, аби викопали мому синові широку ямчину, бо їм наказують копати ями їдна проз їдну, та й плати за дві ями, та й сама прикопуй їдну, щоб було квіточки посадити, щоб було де родом-півродом посідати; то якому це паламареві синочкового паска з бляхою оддати та кирзові чоботи, аби дзвонив через тиждень йому до суботи; яким телям оддячити дякові, аби він читав салтироньку з вечора до дня; а чи материні гроші з хустини на похорон попові молодому втулити, аби ж відправили за синочком штири парастаси; не йде рід до роду — не стало роду; маю сестри, та сестри не пересидять хати; мають сестри синів, та їх не видати; сини світові слави добували, а то не світ був, а той несвіт синів позабирав і чуму наслав, і до Бога порогів поназвишував, а до церкви дротами обперезав, а нам печі поруйнував, бо бляха і попіл так там блище і душить, як туга нас не душила, як сонце у крузі не калаталось. — А чи той це вже світ, що я ждала, — що ні день, ні ніч, ні гаряче, ні студене, торохкочуть вози небесні та й мене вповіщають про рай всевішній; чи вони так кого везуть, чи так їдуть, — янголи мене збуджають, бабо-бабо, вставайте, бо знов проґавите, і це немов-бо сплю сибі, а вони такі хазяйни кіля мене, що хату повиміта-а-ають, павутиння з кутків поздойма-а-ають; поховаються, гицлі такі, — нема їх; сторожують десь по тинах, чи син мій не йде, не їде, не торохкоче зеленим моцотиклом; ще не встану, ще гочі не розклеплю, а вже янголи на скрині вдежу тако порозкладають, де сорочка з плечиками повишивуваними, ще й з намистом у три разки погорі сорочки, де спідниця, запаска, ще й хустка на плечі; а з чобітьми, то їм, зна-аю, клопіт — носачками оден до їдного і поприхилювані халявками до скрині, бо їдна халявка по цей бік падає, а та по гинший бочок, то вони так понагучувалися ставити чобітки, щоб халявки увиш стриміли; такого ключика на шиї носять, аби скриню замиканою тримати та мому синові доступу не давати; але замочок бідний проти синової сокири — бо повий-мувано до останньої копійчини зо дна скрині, — а вони все одмикають та замикають, гицлики такі цицлики; а це ж нам ще сю осінь