вповість, де їй за свідка бувати — попри яких перепрошень, яких допевнянь; за кожним щось ходить, біжить, теліпає, а оглянься одігнати, то буде тобі на оті всі твої віки чи сторіччя — ступнеш на крок, і воно за тобою, одкишкаєш, аж надбіжиш кружка, — і воно одступить настільки; чи то вже душа вступилася тіла та нишпорить назирці, що й з тілом укупі боїться, хоч там під пахвою, але й геть десь тако повандрувати ще більший їй страх; вона того пса гнатиме аж поцюди, і це чи їй те кишкання вклопіт, чи так знов потреба вертатися та доказувати що кому в спомин, — то ти їй з пенсії тої осьо вділи, а те собі зостав, як ти маєш таку роботу, — де-якого рубля втицьнеш шоферові, та й вже скоріш буде. Вона кіля кладовиська по пеньках розкладує або того мішечка, або піджачка, то
це їй такі познаки на вертання.......................
туто з оцим-го всим ради не знаєш дати, то ще горбатеньку стрінь, — ото сторожівство має; страху такого нагонить тобі це гоко. — Щоб тебе грім убив у путі і в дорозі, і в глибокій долині, і в чужій україні! Щоб тебе не бачила і не чула, щоб не тільки ти до мене не прийшла, а щоб і ім'я твоє не дійшло! — Таке гочиськові тому невпокій, зо дна темно-щів поводирем пристає, що вступися цій підводі, і глинище кропив'яне раєм здається; змете й горбатенької слід за підводою, аж не так діставатимуть проклинання навпослідку. — Щоб тебе руда глина вбила та лиха година та несвіцький сором! Подерже тебе Бог на світі, як пісок на вилах! — Біжу на ваш куток, Женько. В цій-го криничці вода вглиб землі пішла. Нема доступу. Дожилися, що-но картоплю торішню дають їсти право. Питаюся баби Марти, чи вона це молоко п'є. А що ж, кіт п'є, то мені хіба не мона. От ще ж. Питайтеся в горбатенької, що вона в
24(11) жовтня помер Лаврентій Кріпак проти неділі вночі 25(12) жовтня Лаврентія Кріпака хоронили
31(18) жовтня дощ вночі
1(19) листопада вранці дощ 4(22) листопада Казанська вранці туман а після обіду сонячно
7(25) листопада Алки
Чорної весілля
і Петра Субор...
10(28) листопада
почала ходити на
кукурудзу
14(1) листопада дощ
15(2) листопада
міцний мороз
19(6) листопада вночі
сніг перший вранці
і вдень дощ
21(8) листопада
свято Михайла
Дмитра
22(9) листопада зранку туман а вдень сонячно тепло 24(11) листопада я впала з ліжка вночі і щось тріснуло в хаті 25(12) листопада хурделиця була 26(13) листопада вітер дужий вночі зламав акацію 27(14) листопада лежав сніг такий Заговки
28(15) листопада вночі дощ сніг розтав 2(19) грудня дощ цілий день 3(20) грудня дощ цілий день 5(22) грудня похмуро
наїдок має. За таким хадзяйством — ого! Думаєте, воно їй усе в поїд? Така пиндиста, що перед церквою не вклониться, а ві-і-іруюча. Синочкові ця-го вода смакувала; таке паленить його. Ай-бо, така суша настала, як-то перед голодом колись; павутинням кущі геть пообсновувало. А вороння скільки в степах позалітало. Догоджання, глядіть, не мине, — та побігла замочка прищіплювати. Якась кара Господня над цим селом; занесло нас, куди й глас людський не доходить, — на оборот світа! Думала горою перейти, де хатів менше; е-ге, втечеш од цього ревища. Не село, а бригада переїжджа. Вступилася аж під глинище, буцім перекутатися хотіла. Яка це пора, що вже діти зі шкоди дрипцюють. Але в цьому рову так сухо було й тепло од глиняної стіни, що не бажала вгору глянути, де те сонце. Ще вчора під ніч начухрала собі в цьому місці відерце глини, щоб ямки не робити, як оно інші, бо лаються, коли тут брати. Перла це кам'яне відро й боялася озирнутися. А що ж, як ти злодій. Ще мати навчала — як ідеш, то йди, а сидиш, то сиди, але не озирайся. Але то всяка нечиста сила за людиною полювала, а тепер вже й сам не знаєш, чого боятися. То вони знали: нечиста сила. А це взирайся не взирайся, вже страх уступив у душу, і що тобі де поможе. Речі довкола питаються, що з нею, та й притуляйся лобом до цеї сухої стіни. Як сили було подивитися трохи вище стіною, то вона бачить, що вже дереться, мов дурнувата, до верхніх кущів, а внизу татари якісь чи німці. Чого не було раніше, то на старість придбала, радуйся, — страх був не той, як боїшся, що хтось за дверима підстерігає, й вступи-но у темні сінці, то душитиме довго, попускаючи трохи, й знов. Такої смерті найбільше боятися треба, але це новий страх був страхом не однієї людської душі. Ну то за дня й весело бачити, що вже тебе ніяка хороба вгорі не дістане; ті вороги патичками длубають стіну, а такої дороги то не знають, як це їй відома. Ото вибрала собі шлях, сказися ти де, — що ступінь зробиш, то нове щось придумається; бачиш же, що осине гніздечко вище трохи голови, але чогось думка не навертається до всього цього — ну от гніздечко та й вже, та й мав би з утіхою думати про дрібніше од людського у цій норі життя, а встає кілочком слово — кулумака, та й стій, дивися. Лю-уди, скільки ця голова годна витримати, діда Віктора Надійці якісь лоханки ввижаються. Може, це нам якесь нове життя наготоване, де все не таке, як осьдо зараз, і мусиш заучувати нову мову, звичаї там якісь. Поприходять раз, буде мовлено вже тією іншою мовою щось, а ти як солдат гукнеш, і вйо. А котрого слова не виробиш, то ще тобі воля до якогось часу
пожити у цьому світі. Та було б смішно думати, що кликатимуть потойбіч, — воно ж десь туто, може, й з хати свеї не доведеться зриватися. Назви, ну да ж, поміняються, хоч за декотрими то й сумно буде, там "хата", "перелаз", "серп" хоча б, — готуйся, бабо, до переселення. Глянь тако углиб цеї вулички, рову, сказати б, — бідою от чути. Страх позаду тебе все життя наступав, а попереду біда дожидається. Страх у душу вступив, трусить тобою, коли захоче, а біда все комизиться, так на потім одступає. Бач, що було, то це не така біда, от що далі жде тебе, знай. Од цих то тобі вдалося втекти, сидиш на горбку й регочеш, але горе якесь з горба попустить й сама до воріженьків проситися будеш, — ото біда. Ні люди втіхою не стануть, ну й сама собі каторгою будеш, а до ворога дорога й вільна, та завізна. Все той сон, який не забуває навідуватися, коли рятуєшся од якогось жаху, тих німців на мотоциклах, а біжком не виходить, але й тебе не наздоженуть, і прокинутися не можна, цим жахом скувало, просиш смерті краще. Вдосвіта пожаліє страх, дитиною в сповитку залишить, наказавши довго нічого не думати, й тиняєшся сновидою по хаті, боїшся до людей вийти, бо ж "мрець" скажуть. Сни життя ні колишнього, ні теперішнього не являють, а дух тілько уселюдського життя. Вона ж знала, що іншим бабам такого не сниться, ну й за свої сни не признавалася. Як її приречено на такі муки, як на ній, може, це людське замкнеться, як вона "остання", то що ж. Гукнула б до Тих дітей, чого вони ніяк не рушають, чи баби цеї дожидаються, щоб слово сказала. Скільки не бачила, а очі в дітей ніколи іншими не бували, — з старечим сумом одвіку. Чи то це народ такий зістарений, хороба його маму знає. її страх у