"Тато сибі вцідять з бачка й, розливаючи під ноги, сідають з квартою край столу в куточку біля вікна у літній кухоньці, де в них свій тапчан є і жердка тако дуже вгорі, на яку вони лєтніка свого вішають та дві куфайки. Як мені тра до худоби чи на город, я випрошую в тата куфайку, а вони на куфайки чогось скупі і довго не дають. Вони думають, що мені на службі куфайка положена, і гукають, щоб ішов там брав. Ну, татові пробачити можна, вони нікому нічого не шкодують, але куфайкам порядок знають. Одна вже тут купована, така на вихід у них, а друга звідти привезена. Вдягни-но, часом так вишкіряються до мене й дивляться, але ж знають, що цю я не займу, бо якби раз ніби послухався і вдягнув, то кварта мені по голові походила, їй-бо-б. Й от вони знають, що не вдягну, і я знаю, але вони, як веселі коли, то за це вдягання бігом. Це я собі придумав так: як їх та куфаєчка гріла в холодному краї, то вона їм рідніша за все на світі, — аж бачу, як вони там відра роблять, — вот хохол, вот умєлєц, — корівчину обтушкують теплішим чимсь, та й уже є молоко. Лагута, мов той кіт, заглядає: цьоцю, моні, дядю, моні, — глитне кухлик свіженького, втреться, а тоді очі рогом — га-а, ви, бандери, німцям родіну спродали; тато тако пальці м'яшкорать, а їм кулак не згинається, — хіба ж ти так вже зіграв би, як то коли ще — ще коли їх возили по Україні, люди з хуторів бігли послухати цих бандуристів; а тоді раз — вказ новий, включити до репертуару пісню про вождя; тато: вбийте, а цеї співати не буду; якось начальству у вуха не вклали, а то було б татові; цей поет такий з ними їздив, — одсилає тата додоми, як-то за станом здоров'я; то це вони типір, після другої кварти, добрішають та й дзюськають мене: а хоч, сину, заспіваю про вождя, тіки ж не тої, що нас заставляли; а проте бандури до рук не беруть, зачинають
п'яненьким голосом — кварту вбидвома руками порожню межи коліньми тримають, ще й тако похитуються: жито пшениця й горох пішли у Німеччину втрох просо ячмінь і овес забрав емтеес а те що в стерні одержали на трудодні в жорнах мелють в ступах товчуть хіба ж тобі батьку Сталіне в Москву не чуть, — будеш слухать, то дам ку-файчину вдіти, — о, в сіліраду завтра зодягнеш, хай бачать; тато тако похитуються, буцім це їх на возі так хилитає; сестра увійде — вони вмовкають, — вона татові рідніша, як я, але татові не пробачила свеї недолі — ет, то таке, що вірші складала, то хай, але це ж десь вчиться хотіла, ну то пригадали за тата, — бабо, не думайте, я їм був захистком од цілого світу; сестру вже десь викликать хтіли, та я конавертика приховав, не вніс у реєстр, одне слово; хіба ви забули, як учителів трусили, Михайло Сергійович директорства позбувся, бо учням давав читати. Кажіть, бабо, не мовчіть".
Такий з тебе ухисток — од куті до різдва; вже сонце на заході, — Богинька прокралася полем: Мартунько, вчиніть-но; Більмовичка свого чоловіка питає, ти там був? — а я нічого лихого не робив; якісь мов-то партизани побили німців, де та дорога до станції лісом; питають, приїхавши, це ваші вбили? — Більмович, так наче рятуючи село, забожився: це не на нашій дільниці, десь далі. А що ж далі — як їм цей хутір на перепоні, — колись то вони хутором були одділені від села ліском молодим; агрономи ще такі були, що дбали; а це вже закортіло більш поля мати, та якогось рівчака гнилого пустили, — приєднали, бачся, хутірця до села: то звірина мала встид не дертися в вікна, а це людини живої бійся. Та й до кого ж з тим виправдом — мертві уже не почують, а живому воно нащо, —
17(4) лютого дощ
0 пів на п'яту сніг 18(5) лютого сніг до четвертої години йшов потім сонце тепло
19(6) лютого іде сніг померла Марфа Рудяшкова Хрипко пів на сьому вечора 21(8) лютого ясний день
23(10) лютого
з проясненням день
24(11) лютого ясно
25(12) лютого вітер
сніг пролітав
з проясненням у Каті
нашої отелилась
корова
1(16) березня ясний теплий день рік дідові Лисаку
2(17) березня вітер мороз холодно похмуро
3(18) березня ясно
1 сніг розтає а вночі і вранці дощ був 4(19) березня грім
0 п'ятій ранку ясний день і париться земля розтає сніг тепло 5(20) березня сонце
1 сніг розтає 14(1) березня
з проясненням і хмарно сонце зранку було
17(4) березня похмуро і вогко 19(6) березня розцвілась цибулька 21(8) березня два тижні посту минуло 24(11) березня Зіни день народження Зіни Катерининої 27(14) березня червона курка першою знесла
от ці тільки вішні, що світ їм забагато, а півсвіту замало, вже не знати, за яку правду життя скласти; ти туто дуже мудрий, то розкажи-но чого веселішого, — як це Лагута, оно який, а вгавив; як сто грамів не налив, то будеш ти мати, в що заливать, — ніч йому матінка рідна, глядь, під хатою на ослоні кадка така замашна, а що ж, возьмьом; а як він цю яму не оминув — за це розкажи; і сам не вилізе, і кадки шкода; під ранок Більмович присідає над ямою, кварту подає, — то ти не міг, келеп, на діжку стати? — а чим би я потім її дістав? — а тим, чим дітей наробив та на люди лишив; буде ж і тобі яма, пожди-но ти. Ото тепер має Більмович яму, та не яку, а дармову — шиферинами затуляла, ні тобі дощ, ані сніг, аби який впав; не раз пройде повз хату — йде перевідати Більмовичеву могилу, — не раз гукне: оно дубок коло колхозу, якраз по тобі виріс; та й той зарегоче: і діти твої повиростали. Дожилися, що дві ями їдна кіля другої копають; хоч мати більше місця — плати за обидві; дерева на домовину не стало — людей в салафани загортують і так опускають на дно; та й людям немов-то не в подив; мерці обсмаляні, вчаділі, без гочей, без рук; такий-то вік настав, що з жалю чи страху живе очі одводить від мертвого; мати мертвій дитині не зголубить чоло і чубчика — народжуються невидкі і одходять невидні; сліпці живі мацають тинами, стінами, обзиваються на мигах — а де ж то ми. Страх і казати — бидло якесь повелося, не в тім, що люди перевелися, але таке ними крутить; і що ж, усе довкола того ж — земля, межі, кудою проїхати, чия курка куди ступнула; візьме в тебе тридцять гарбузів, а одною курячою тушкою відплатить, ще й походжає хитренько — таки ж хазяїн! Посадиш десь деревце, — видеруть з землі люто, бо, бач, тут йому проїжджати треба, ще й дочку малу підошлють, щоб випитала. Але ж ні, є люди, оті баби згорьовані на лавочках побіля ворітець; і спинить тебе, аби побалакати, і ліжко старе, іржаве оддадуть з-під хлівчика, щоб було на чому спати зайшлій людині; або й ці дядьки поспивані, що за півлітру й чорта зроблять, не те що. Ну от і ці ще, котрі на тракторах, машинах в колгоспі — ці крадуть, і не тако щоб колодку чи в мішечок, — причепами в двір завозять; а бідній бабі так: не маєш могорича, а з цим карбованцем і не підступайся; одна оно плакала з розпачу, бо города довго не зорювали. Усе воно, як і було на Україні, але що з людьми поробили — якась лиховина інша в'їлася, доконала кров'ю, умислом, попсувала вроду, — душа скулилася, гребе під себе — така подоба божеська і машину державну вгробить, і коней поганятиме з лютістю; машина з конякою найзанапащеніші в світі;