то ви всякому суд учиняєте, а вже-ж мудрість суддівства здав-незнилася, а підсудні тако-ою мудрістю сповнилися, аж їм тіки геройство своє й нічиє їдним словом чи гадкою приторочиться, і ці звіка винувато-невинуваті, пробачивши і найлютішим катам своїм, стають винуватими не впроть провини своєї, а що — світ мов нетямковито вистежує цих понурених у страх солодощів і гадає, що то й на них чекає, як десь отамо-о так знесутнюється і помисел, і діяння. Та о-о-в, — цим разом ні хитрістю, ані мудрістю одні одних не заклопочуть, і збудеться те, що хотілося, бо мертві прийдуть судити не їдно лише тих і тих, але й тих, що не буде їх названо тими й тими, бо одлучилося од цеї шкаралупи більш, як потребувалося, й то вже ж ми охотуємося на нашій причинуватості, — бо перш попереджували нас ті, вішні й ходячі землею од міста до хутора, і чось все то були жінки, без імення і — звідки вони; матері спурхували й гнали дітей до осель, і казали, що то з божевілень повипускали, та й ходять, та й талагунять люд, бо й то знати було, то якийсь новий правитель возсів або свято нечуване, аби дядьки у аптеках й буфетах засиджувалися, аж не смій гукати, і тато при грубці з газетою про смерть щонайбільшого правителя, а в другій руці конверт з військкомата про реабілітацію, і вперше побачиш, як татом здригає од сліз; й так вибігаєш у світ, не завбачений посмутнілою мамою, на звечорілі пустелища вулиць і брам, аби знову уздріти той погляд чи випущеної з дурної оселі, чи й просто блукаючої з незнаної тобі радості, — а ті очі вирізнюють тебе з-посеред причаєних по закутках домашнюків, такого мов дядька уже, й примовляють до тебе, до тебе, й кличуть без-відома-а-куди, і вчахає страх од намовлених оповідей про викрадення дітей, і як жінка з села не вернулася з прощі, бо то там такі печери, й такі монахи, і так пропадали люди. І в ніщо не було віри, а справджувалося, що казали жінки з ще темнішими й більшими впроти вечорів очима, — ніхто не хотів анікуди рушати, та лиш бідним дітям давалися таємниці околиць, могил і руїн усілякої хатнощі й високих руйновиськ, де перебули віра й оточенці, хімікати і зернозбірні, і так переходили влади й правителі, і зачали за віру
баби сваритися, і найгарніші жінки і чоловіки одступали у сутінь, тривожачи своїх переростків-дітей і не лицями, а лиш знадою одягів, притрушених як-то пилом зорястим чи пилом століть; і доходила черга сидячих у їхній замисленості, бо стратилася цікавість на почесті й мори, на кількість подушених у крематоріях і постріляних у потилицю, — аж не скажи й при тих, що їх батькам й гиншим предкам судилось на це, ну в гвалт такий, що-о ти нам гочі колеш хто-де-й-шо-й-коли, лютістю сповняється душа люцька од нагадування гріхів та жертв; вже й не цим усим, що городи, товар чи копійка злодійчана, не багацтвом чужим і звабливим термосуються, а — як ця подоба усотує що-де-яку зумисність та як нею термосує й викручує, як-то рукава куфайчаного з гразюки вицупленого, — крути або сціджуй; і стало це люцтво на думку багатіше, аніж-но на гроші й достаток, і всякому своя думка куйовдиться, хто мудріший та кращ украдеться у потемки цього мов прийдешнього, що таке на звабу голінне, бо що ж те дотипірішнє, йому й так ціни не складеш, а думкою воно геть спрісніло, хіба цим дітям й гонукам курій-чаним набирати якої лиховини ще давнішої та вподоблювати за нею гріхи недавнішні, бо це вже й не гріх, і відома не знать як назвати, — вертається з допитів у цегловому льосі, у комісарському вдіжжі, притьмарюються віконечка переляканих сіл і містечок, і тьма покриває й найбільшу розпусту, і лиш-но у декотрих вікнах спалахує сяєво недозволенне, і курійка, схмеліла од крові і криків, доглитує з каструлів і пляшок на остачу собакам в дворищі з пожадливістю людино-звіроти, і наймичка на догоду взвірілості усешній пригашує ґнота на тління печерне, складаючи ганчір'яні від помиїв руки на
30(1) грудня вдень дощ вночі дощ Фанасію 86 років від народження
1982
20(7) лютого мороз ясний день 21(3) лютого мороз сонячно 22(9) лютого Крушинського Володьку Ленки зранку мороз вдень тихо сонячно 23(10) лютого мороз тихо сонячно 24(11) лютого мороз сонячно 25(12) лютого похмуро цілий день 26(13) лютого похмуро і з двох годин дощ ляпав 27(14) лютого зранку похмуро після обід ясно
2(17) березня похмуро 3(18) березня похмуро 4(19) березня похмуро вітер 5(20) березня похмуро
7(22) березня 1-ий піст похмуро 8(23) березня зранку мороз вдень хмарно і сонце і розтав мороз 9(24) березня зранку мороз вдень розтав хмарно і сонце вітер 10(25) березня сонце і хмарно 12(27) березня Миколаєва корова отелилась 13(28) березня зранку хмарно морозець вдень сонячно
запацьорену ляду буфета, вникаючи головою поза газетяну занавіску, і чоловікожінка з поросячим вереском натручує пальчаним відроснем у яку-хоч видлубину, — і віку замало, а часу то й менш, і людинозвірота виношує посеред віку жаху й поцвілілих стін хоч щось, хоч назви його Вітькою чи Володем, і так доживаємося до віку позовів і на татар і хозарів, і москалів, і ляхів, а лиш вікові на цих недавнішніх вбійників і ґвалтівників ще не час і не думка; от-то-де часина і вік найпохмуріших таємниць й перероджень. Та що вповідають і ті, що мовчанням мовчазним а передержують і гріховину люцьку, і гріх уселенський, яка ж то їх думка проз крики і шепотіння одлучених люцьких подоб, і чи яка б вона не була наймудренніша, то хіба не у тому вся мудрість, що все вже збулося, і ні на що так і не складено ні ціни, ні знаття; крики і шепотіння; шепотіння і крики; і люцтву одбути у жахові й смороді цей утинок і щастя, і втиші. Стомилося і життя, і люцтво. Але з маревної утоми усе вибредають втікальці і мандрівничі, і все-то їх шлях чось поуз наші аптеки й буфети, церкви і руйновиська; й то не жінки з паленіючих надвечірків з закличними взорами; не медсестри в халатах урозстіб; не втушковані чорнотою по чорному оселениці опівнічних вкраїнних лісів; й не омудрені світовою дідизною журналістки на сміх твій і похлип, — зведенне якесь, таким маєвом впоплив землі, і не страх стовбунить шляхами, і не скарб попихає грунтами стражденний з віків на прокляття, і не струп'я лакованих колись із ганчір'я жінкоподоб, що ставали живіші, як ті-де-які живі, і завищувались голомозо і величаво вві сні над тобою й казали, що то ще не гріх, ще б і далі собі майстрував; то самі шепотіння і шелести видивом найріднішої в'яви і постаті прошелешують йнакші шляхи, мовби йшов би ти ними, та ж ні, усе рівно і твердо на поступ, і заміряєшся викше ступнути, а прірва на рівному аж утягне, або й виямок який, а тобою двигне од ступні; і чи це вже й шляхи і стежини і нам неналежні, як світ якоюсь не тою мовою одзивається, так і дорогам не велено простелятися, як встелялись вони дитячим ногам. Та й сказав би, аби знав, що то думка на думку осторчується, думка плоті живої і тверді, — а не зазнати утечі й не звідатися у мудрих об їхній ході, як горбатенької шлях уникнув горбами понад капличку, і вже весною з-під снігу одшукано закорковану пляшку із ґасом в зогнилій хустині навперев'яз, а ще інші невпізнавані нишпорки догадали і тою стежиною в яр, аж до гравійових насипів навскіс рейок, от заблукала бабенція, і загугоніло по рейках, що там всталося од зв'яленого м'яшкура і грамини кісток; так одходять і