Сказати йому, що людей просто обдурюють, не повер тався язик, бо тоді виходило б так, що ці пихаті, хтиві, гнівні, ледачі, жадібні, заздрісні, ненажерливі люди до всього ще й дурні, як сто пудів диму.
— Чого задумалися, пані Анастасіє? Вам щось не подо бається в нашій партійній системі? Тоді організовуйте свою партію. Жіночу. Наприклад, "Жінки за рай у пеклі".
Але пропаґувати вам усе одно доведеться один із смертних гріхів, інакше вашу партію не зареєструють. Та й ніхто її не підтримає.
— Мені ближчі питання духовности, — сказала я. — Чи, приміром, релігії. Сам Бог велів консолідувати грішників довкола віри…
— А що тут пропаґувати? — перебив мене Пек. — Хто сюди потрапляє, той уже й так вірить. Це якби вдалося об’єднати всі конфесії в єдину помісну церкву, ото було б діло!
— Гаразд, — сказала я. — Припустимо, що мене обирають до раю, хоча, чесно кажучи, я не уявляю, як можна вести виборчу кампанію там, де не ходять гроші. Але ж потім, відбувши певний термін, я знов мушу повертатися до пекла?
— А от і ні. Той, хто потрапляє до раю, залишається там назавжди. Хай уже й не обранцем, не з усіма пільгами й почестями, але випхати його звідти практично неможливо.
У раю, знаєте, є маса посад і тепленьких місць для найбіль ших грішників. Але ми з вами, пані Анастасіє, забігаємо далеко вперед. Спершу нам треба визначитись, чим ви займетеся тут. І мушу вам сказати, що така панна, як ви, зможе нагріти собі непогане місце і в пеклі.
— Я матиму право вибору?
— Звичайно. Але за умови, якщо поводитиметеся… е е е… — його рука ковзнула вниз на мою сідничку. — Ну, ви самі розумієте.
— А чим іще займаються грішники, окрім польових робіт? — спитала я.
— Ви що, можете придумати їм тяжчу кару? — здиву вався Пек. — Тоді пропонуйте, і якщо вам це вдасться, то станете нашим найбільшим реформатором. Але я сумні ваюся. Ще в першу світову війну, коли німці прийшли в Україну і ваші вільні козаки захопили їх у полон, то що зробили? Думаєте, били їх шомполами чи заганяли в ґазові камери? Дзуськи! Примусили сапати буряки. Більшої кари й приниження німецький солдат не зазнавав ні до того, ні після.
На опояску в Пека зателенькав мобільник, він спритно відстібнув його і підніс до вуха.
— Пек на проводє… Да… Да, новєнькая, очєнь дажє нічєво… Волоси, бля, огнєнниє, глазіща зєльониє, губи пухлєнькіє, а внізу вопшє, бля, корольок. Шо? Прямо к тєбє? Ну, Цур, ти хотя би раз поступілся. Чьо ето я обор зєл? Ладно, вєду. Как ето бєгом, как бєгом, єслі бєгать дажє наша констітуція запрєщаєт? Вот правєдьом рєфєрєндум на плантаціях, тогда пожалуста.
— Послухайте, — звернулася я до Пека, коли він почепив мобільника на золотий обідок. — У вас тут взагалі яка мова держ… м м м… пекельна?
— Ніяка, — сказав він. — Тут політична нація, хто як хоче, той так і пиз… балакає. Та чи повинно це хвилювати таких вродливих жінок? — Він повернув мене обличчям до себе. — Откуда ето у вас? Откуда ето нєздоровоє пріс трастіє к мовє?
— Я дала обітницю. Сама собі присяглася не робити дві речі.
— Какіє?
— Не любити одним одного чоловіка…
— Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо второє?
— Не розмовляти щурячим голосом.
— Развє рускій язик щурячій?
— Ні, — сказала я. — Але ви російської мови ніколи й не чули.
— Бросьтє, нє ето главноє.
— А що головне?
— Що? — він узяв мене за стан і так притиснув до себе, що я не могла дихнути. — Ось що!
У мене ввійшло не тіло, а розпечений шворінь. Оце він і був, той пекельний вогонь. Я завила від болю, але ще встигла побачити, як насолода спотворює його красиве обличчя. Воно старіло й робилося баб’ячим, і врешті-решт, я розгледіла, що це таки Баба Яга настромила мене на держак мітли і регоче беззубим ротом прямо в обличчя.
Лише два кривих жовтих пеньки по щурячому стирчали в її пащі, і з того чорного дупла виривалося каркання:
— Ур р родіна! Ур р родіна! Ур р родіна!!! Ето он із за тіб’я мєня бросіл…
Сталося. Пекло мого життя наздогнало мене і тут. Я закричала щосили, але в мені вже не було ні сил, ні духу, ні голосу. Усе те проковтнув пекельний жах. Мене з головою поглинула його чорна паща, і, знемагаючи в її лещатах, я тільки чула, як десь далеко далеко глухо зумрить сурма.
Може, то біля воріт раю сурмив тривогу ангел Херувим, забачивши, що до житлища святих наближається хтось із грішників.
10
Я прийшла до тями на твердому ортопедичному ліжку.
Наді мною погойдувалася розпливчасто біла, як у лікар няній палаті, стеля, все тіло виповнювала суха, обезводнена порожнеча.
Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.
— Як ти? — спитав він.
— Жива.
— Ти кричала. Тобі було боляче?
— Ні. Я бачила страшне видіння.
— Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.
— Хто то був… у мене? — спитала я.
— Як хто?
— Хлопчик чи дівчинка?
Він довго мовчав.
— Хлопчик, — сказав нарешті.
— Я так і знала.
— Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.
— Не треба, мовчи.
— Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгу ватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.
— Сядь біля мене, — попросила я.
Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.
— Все гаразд. Усе вже позаду.
— Ти дуже засмучений.
— Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.
— Ти шкодуєш? — спитала я.
— Ні.
— Я ж бачу. Ти сам не свій.
— Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?
— Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.
— Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?
— Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.
— Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.
— Я мусив усе передбачити.
— Це сталося тому, що ми любилися в церкві?
— Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.
— Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…