II. Одуда голос
1
Спершу почулося торохтіння автомобіля — ніби він їздив без глушника, потім загавкав Трезор, і я, майже заскочена на гарячому, заметушилася, не знаючи, що роби ти — чи кинути коцюбку назад у попіл, чи покласти на призьбочку, чи заховати геть, щоб її очі не бачили.
Зрештою кинулася до ванної, відкрутила кран і підста вила під нього коцюбку, дивуючись, що з кількох плямин побігла така червона вода. Вона розтеклася по всьому дну ванни, я розгубилася, вхопила рушник і мерщій витерла мокрий метал. Тоді швидко поклала коцюбку на призь бочку і, не перевдягаючись, у купальному халаті поспішила назустріч гостеві.
А гість був такий частий, що вже й ледащо Трезор гавкав лише на його деренчливе авто, — до самого ж водія цей дурний пес мало не лащився, принаймні підпустив його аж до порога.
Притула любенько всміхався до мене, витираючи об ки лимок незугарні літні сандалі, ніби я його запросила в дім.
Але куди було подітися, як чоловік витер підошви й од нією ногою вже був у веранді, — проходьте, будь ласка, — а він почимчикував аж у хол, облюбував тут собі місцину в кріслі, — я тільки на хвилинку, Анастасіє Михайлівно, — знаємо вашу хвилинку, подумала я, та все таки запросила його сісти.
— Я і вчора до вас заїжджав, — сказав великий слідець, якому б сидіти десь на Бейкер-стріт (чи де там у біса було помешкання Холмса), потягувати люлечку та на скрипочці грати, а він тут порпається у лайні і грає мені на нервах. — Десь вибирались у справах?
— А що, не можна?
— Можна, чого ж. Тільки ваш сторож сказав, що ви на мітлі полетіли.
— Правду сказав. — І куди, якщо не секрет?
— Це що — допит?
— Боронь Боже! Просто цікаво, куди літають на такому транспорті.
— Ви ж самі сказали, що в Києві є дві Лисих гори. Я була на тій, що ближче до Солом’янки.
— У вас хороший сторож, Анастасіє Михайлівно. Все доповів слово в слово.
— Хороший, — погодилась я. — А у вас якісь новини для мене?
— Ні, новин ніяких. Тобто дещо є, але ви про те знаєте, — він загострив свого круглого писка і хитро подивився на мене.
— Що я знаю?
— Що у вашого чоловіка були борги і йому постійно погрожували.
— Про це вам також сказав наш сторож? — спитала я і тут же пошкодувала: тепер цей зануда почне тероризувати ще й Іванька.
— Ні, у нас є свої канали. А ви, Анастасіє Михайлівно, часом не з цього приводу літали на Батиєву гору?
Ця безцеремонність мене насторожила. Невже він знає так багато? І що саме?
— То моя приватна справа, — холодно сказала я.
— Безперечно. Але за приватні справи теж убивають.
— Так, я була в нашій майстерні. Думала, може…
— Що?
— Ну, може, на щось натраплю. Але там усе, як і було.
— То ви тепер серйозно ставитесь до моїх версій?
— Я думаю, що мій чоловік загинув. Але в моєму стані… що вже тільки не лізе в голову. Звихнутися можна.
— Цього не варто робити, — сказав він. — Навпаки, треба зібратися з думками й згадати, хто міг погрожувати вашому чоловікові. Може, пригадаєте якесь ім’я, прізвисько…
Може, сюди хтось до вас приїжджав.
Він таки щось знає, подумала я. Нишпорка, який копирсається у використаному туалетному папері, міг бути і на Лисій горі, дивно, як я його там не побачила.
— Хтось приїжджав, хтось — ні. Але то не до мене.
— Ну, ви їх усе таки бачили?
— Вони ж тепер усі на одне лице. Машини у них однакові, голови макогони, балачки.
— Що правда, то правда, — зітхнув Притула.
— Ну, були тут одні недавно, на джипі приїхали. Чорний такий джип, марки не знаю. Вийшов один з машини, Нестора питав.
— А сам не назвався?
— Воно мені треба? Я ж не знала, чим усе скінчиться. — І номер машини, звичайно, теж не запам’ятали.
— Ні, я тепер у такому стані, що не згадаю нічого. Не знаю, на якому світі живу.
— Я вас розумію, Анастасіє Михайлівно, — кивнув він. — Але що тут порадиш. Хіба… як той казав, до церкви схо дити. Декому помагає. Тут, у нашому районі, в одному селі є гарна церква. Правда, назва в того села… Гостра Могила, не чули?
Сука ти лягава, — подумала я. — І священик там славний, до того ж народний цілитель, можна сказати, чудотворець.
Вкуси себе за хвоста, сучаро, — порадила я йому по думки, а вголос сказала:
— Я адвентистка сьомого дня. Те, що ви кажете, мені доходить на сьомий день.
До певної міри це була правда. Осяяння прийде до мене пізніше, та поки що просто складалося дивне враження про ці його розпити і поради. Так ніби чоловіка цікавило одне, а доскіпувався він зовсім до іншого. Здавалося, що йому або давно все відомо, або він взагалі нічого не хоче знати і править ці теревені якщо не для власної розваги, то лише для імітації ведення слідства.
— Вибачте, Анастасіє Михайлівно, у вас тут курять?
Я здивовано подивилась на нього. Невже почне шукати недопалки?
— Курять, а що?
— Тоді я з вашого дозволу, як той казав, подимлю трошки. — Він шморгнув "блискавкою" на своїй дермати новій течці і — матінко рідна! — дістав звідти люльку борульку й целофанову папушку тютюну. — Я, знаєте, іноді зловживаю, — сказав винувато і став натоптувати боруль ку, та коли розпихкав її від сірника і, не затягуючись, випустив з рота клубень диму, мене взяв сумнів, що При тула курить по справжньому. Його водяві очка просльо зилися, він підвівся з крісла і, розганяючи рукою дим, підійшов до каміна й присів навпочіпки.
— Я димітиму сюди, — сказав він і втупився очима в коцюбку.
Я була впевнена, що саме з цією метою Притула й роздмухав люлечку, яку носив із собою для таких ось випадків.
— То коли, ви кажете, вони приїжджали до вас вос таннє?
— Та коли ж… Якраз перед тим і приїжджали.
— Перед чим? — великий слідець дивився на мене тепер уже знизу, спідлоба.
— Як він… як його не стало.
— От бачте. Бачите, Анастасіє Михайлівно, як тут багато чого збігається. Приїжджають якісь підозрілі людці, шу кають вашого чоловіка, погрожують, а він тут одразу й щезає. І після того вони більше не з’являються. Не з’яв лялися ж?
— Ні.
— А той один який був із себе?
— Шутий, — сказала я.
— Який-який?
— Без ріг.
— Зрозуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми його знайдемо. Чи його, чи когось іншого. І знаєте, чому, Анас тасіє Михайлівно? Ні? Тому що ідеальних убивств не буває, — сказав він задоволено і, якби в його руці не було борульки, то потер би долоньками. — Так, ви можете мені заперечити, що деяких убивць не знаходять, особливо там, нагорі, але то не через те, що не можуть знайти. Убивця завжди залишає слід. Завжди. І знаєте, чому, Анастасіє Михайлівно? — знов запитував і сам собі відповідав великий слідець. — Тому що слідів не залишають тільки привиди. При ви ди. Та й то не тому, що вони безтілесні.