Кров Кажана

Страница 20 из 58

Василий Шкляр

— Помстіться за себе, або ви помрете!!!

Шуря буря волі поволі втихла, та накотилася вже нова хвиля безуму: розпашілі тіла налітали одне на одного, збивали з ніг — хар, хар, сабат! — і злягалися, кублилися, верещали, як березневі коти, — айє, сарайє, — захли наючись від перелюбу, — спер мою сережку, ти спер мою сережку! — раптом почувся придушений голос "швабри", котра в любощах необачно довірилася лисому скнарі, і той схрумав чи проковтнув знеобачки її дорогу прикольну прикрасу.

Коли око моє вихопило з тієї оргії знайомого цапа, я подумала, що докотилася до галюників, — це був уже не цап, а рогата коза, в якої звисала чимала пругкенька дійка, і стара сива відьма почергово її то доїла, то смоктала беззубим ротом, розминаючи невеличке зморшкувате вим’я.

— Помстися ж і ти за себе! — знов підійшов до мене метр Леонард.

— За що я мушу помститися? І кому?

— За зраду. Хіба ти не знаєш, що всі отут у перелюбі мстять тим, хто їх коли небудь зрадив? — анциболот міцно притиснув мене до себе.

Та він даремно сподівався на мою похвалу його невга мовній силі.

— Ти ненаситний самець, — сказала я, і з моїх вуст вирва лася така непристойна лайка, що в нього зів’яли вуха.

— Замовкни!

— Ти злої бучі отець, — розпалювала себе словами, і мені ставало так приємно, що я ладна була знову прийняти його за цим же чи на цьому столі.

Але він зовсім не розумів мене, ніби не знав, що таке вуха для жінки, й зненацька його вхопили корчі, він нагнувся і став блювати вже почорнілим зерном, яке їв із моїх закривавлених ложесен.

Що це? Воно, те зерно, почало роздуватись і вору шитися, воно… оживало!!! — у нього відростали високі ламані лапки, і вже чорні павуки підповзали до мене.

Каракурт, чорна вдова, зі смертельним укусом якої не зрівняється жодна змія! І ось я вже мовби збоку бачила, як ця горда цариця, котра щойно спізнала таїнство пекла, бігла із розчахнутими від жаху очима до чагарника, за вершечок якого от от мав сховатися місяць четвертак, і тільки це, тільки це рятувало царицю, що не помстилася за себе і мусила вмерти.

За мною ще котився сатанинський регіт, та він розтавав, розтавав у першім промінні світанку, і, поки перетво рювався на півняче кукурікання, я помітила у своїй руці коцюбу, притьмом стромила її між ноги і… полетіла в чорну безодню.

— Ку-у-ку-у-у!

9

Вранці я, вим’ята й хвора, знов одлежувалась у ванні, змиваючи з себе залишки жовто зеленої мазі.

Незважаючи на втому, не полінувалася зробити собі косметичну купіль з розмарином і полином, яка не лише піднімає тонус, а й проганяє недоречні запахи, не пору шуючи при цьому природного аромату тіла. Запах відьом ської мазі вже вивітрився, проте мене досі від нього піднуд жувало, як колись перед першим й останнім абортом.

"Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом…"

Схибнутися можна. Хтось може назвати це нісеніт ницею, маячнею, авжеж, всяк, хто живе в цьому світі лише пісною бухгалтерією, скаже, що це сон рябої кобили чи виплід нездорової психіки, але для мене це така ж правда, як он та лампочка, що світиться на стіні в голубому плафоні (от чого вже ніколи не збагну своїм мистецтвознавчим розумом, то це таємницю електрики), як маґнетична сила, що з’являється під час накладання рук і яку ще стародавні маги також називали електрикою; як той вуж, що ні сіло ні впало раптом залазить у сумку з жіночою білизною.

Тож і постук у моє нічне вікно, і пригоди на Лисій горі були набагато реальнішими за сіру буденщину, і хай те діялося в астралі чи уві сні — не має значення, адже воно було, було, це невід’ємний уривок твого життя, цього короткочасного пробування на землі, яке також може виявитися всього на всього сном, епізодом чогось набагато більшого і серйознішого. Тож можливо, цілком можливо, що, помираючи, ми не засинаємо вічним сном, а тільки прокидаємося, повертаючись до свого справжнього буття.

Господи, знов дзеленчить телефон. Останнім часом хтось тільки й підстерігає, коли я залізу у ванну, щоб дра тувати мене. Ось він кладе вже трубку, а потім, випро бовуючи мої нерви, знов посилає довгі, протяжні сиґнали.

Я не витримала, вискочила з купелі в хол і… наскочила на Іванька.

— Альо! — він уже тримав трубку біля вуха і сердито у неї дмухав. — Альо! Альо!

— Дай мені, — я нетерпляче простягла руку, але Іванько винувато подивився на мене:

— Поклало… — І ніхто не обізвався?

— Ні. Мабуть, десь іздалеку. Може, це Нестор?.. — сказав він з надією, вгадуючи мою біснувату думку, й затнувся. — Ви не підходили до телефону, а Іванько почув аж знадвору й прибіг. Думав… — він знов сором’язливо опустив велику, як у коня, голову, хоч я його не соро милась, і карлик бачив мене такою не вперше.

— Нічого страшного, — сказала я. — Кому дуже треба, той передзвонить.

— Я ж думав…

— Ну, добре, йди. Якщо подзвонять, я сама візьму трубку.

Він перевальцем поковиляв до дверей, а я зайшла до ванної, гарно витерлася рушником і, коли притулилася носом до плеча, то вже не відчула нудотно солодкавого запаху, — шкіра пахла чистим тілом — тим ароматом жінки, який найдужче збуджує чоловіків і якого не підміниш жодними парфумами.

Лише всередині ще залишалася нуднувата млість, і я вирішила для початку випити кави. Її пахощ уже гуляла холом, коли знов задзвонив телефон.

— Де ти пропадала? — спитав він. — Ніяк не можу тебе впіймати.

— На Лисій горі, хіба ти не бачив?

— Так. Нарешті наважилась? А де ти була цілий день перед тим?

— Ти не знаєш моїх гризот?

— Вибач, — сказав він. І, чемно помовчавши, запитав: — Тобі сподобалося?

— Кайф. Але…

— Я відчуваю, що не дуже, — ображено сказав він.

— Мене налякав каракурт.

— Бо не можна так кричати на самого… Там усі вигукують лайки, але не на нього.

— Мене піднуджує, — поскаржилась я.

— Піднуджує?

— Так, я боюся, що в мене вселився біс.

— Не бійся, ми його виженемо. Ти ж знаєш, що я вмію це робити?

— Якби тільки це… — сказала я.

— Бачу, що ти не в дусі. Хотів би з тобою зустрітися.

— Я вся у клопотах.

— Розумію, але це дуже серйозно.

— Ми ж на світанку тільки розбіглися. Хіба ні?

— Так, але якщо тебе нудить, то зволікати не треба. Це не аборт, який можна робити на четвертому місяці.