— Ого!
— Що там "ого"...
— Космос?..
— Саме так! Безсмертя!.. За певних умов, звісно, але то дрібниці технічного характеру.
Славко уважно подивився на Віктора. Той сидів спокійний, немов аж байдужий, тільки чорні, до краю звужені чоловічки то спалахували ще чорнішим вогником, то відбивали колючі іскри миготливих електросвітильників "Чайника".
— Але... як тобі вдалося?
— Я йшов до цього, ти знаєш. А тут — свідомо затримав аналіз. Працював день і ніч. Спершу продегустував кров білої миші, збагаченої мамонтовою, потім людини. Сонячний еліксир! Але...
Віктор завагався: говорити чи не говорити?
— Але... — почав без певності і знову замовк, і коли двоє, літні він і вона, підвелися й пішли до виходу, провів їх порожнім примружем. Нарешті в його свідомості заплуталося сказане Славком.
— ...і кого ж ти зробиш першим безсмертним? — Славко важко ворушив губами, слова тяглися, як невимішане тісто, бехались безформною масою на стіл перед Віктором.
— Кого? — зблиснули чоловічки. — Нікого! І, прошу тебе, не просторікуй. Я говорив серйозно.
— А я, — гикнув Славко, — ще серйозніше...
— Розумієш, для того, щоб кров людини зробити вічним двигуном, треба прищепити їй мамонтову у пропорції один до одного. Мамонт має двадцять літрів, людина — п’ять... Скількох можна ощасливити? — закінчив з притиском, мов одривав од живого.
— Чекай, себто як? — Славко, здається, тільки зараз повірив у сказане, серйозно сказане Віктором сьогодні, повірив і збагнув нехитру арифметику з "переливанням" крові. — Виходить, ми йдемо від реальності до міфа? Знову теологічна система древніх: сто на Олімпі, а решта в поті чола свого добувають на прожиток собі шматок хліба? З’являються Зевс і Гера, весь їхній почет... А людина? А демократичні інститути?.. Тю-тю!.. Рабство! Невольництво! Чи не так?
— Схоже на те. Хіба що у майбутньому часі. Поки що все як було раніше...
— Поки що...
Розгарячіла уява Славка вмить заселила новими дійовими особами ще чисті аркуші великої книги буття, яку так ретельно і трудно писало і має писати людство, підкоряючись єдиній системі розвитку, де все мало кінець і початок, мов річка береги. І раптом... старший науковий співробітник Віктор Синиця вириває з неї сторінку за сторінкою, вклеює нові, створює і руйнує як йому заманеться... Безсмертя — це абсолютна влада, притиск і гноблення в руках нечистих, умах незрілих, отже, і жорстоких.
Жахливо!
Славко подивився на Віктора, немов уперше бачив його, не товариша по університету, а зовсім чужу й далеку йому людину, і зараз від них, тільки від них залежить, вийдуть вони звідси друзями чи ворогами.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Думаю...
— Хто ще, крім тебе, знає про це?
— Шеф, професор Малиновський. Він єдиний і підтримував мене у пошуках сонячного еліксиру протягом усіх цих років. Він знає. І не просто знає, він захоплений, може, дужче від мене. Наукова ідея...
— І що, — Славко перебив на півслові, — професор мріє про безсмертя?
— Не скажу певно, але вся лабораторія сидить над підтвердженням результатів моїх дослідів, не уявляючи цілісної картини, не здогадуючись про кінцеву мету. Все підтвердиться, безсумнівно. Затія Малиновського — це вже академічна формальність — не більше...
Їх попросили не дуже поштиво. Прибиральниця з силою хряснула дверима: "Отакі й віку вкорочують жінкам, сидять і сидять, наче діла немає ніякого..."
А вони впірнули в місто, як у прозору доісторичну річку, у водах якої вже ряхкотіли краплини мамонтової крові.
Професору Сильнику М. Я.
Затримка з аналізом токсичних речовин, виявлених у крові загиблого мамонта, сталася з причин фахового порядку. Як науковець я не мав права виносити на суд колективу перший результат, знаючи, що за ним іде другий — глибинний і істинний. В процесі роботи несподівано виникла потреба і можливість одержання третього — унікального, досі непередбаченого результату, над підтвердженням якого і працював колектив. Детальний науковий висновок буде подано не пізніше 1 липня.
Професор Малиновський В. Г.
5
Надвечір сусідки перемили посуд і порозходилися. Спорожніла хата, спорожніло дворище, світ спорожнів і поменшав удвічі, а мо’, й утричі. Петро Павлович почувався незграбним і немічним, прелюто окраденим, за що б не брався, думка чіплялася за дружину, спотикалася об неї, билася, і тоді чувся голос Степаниди: "Не журися, Петрику, не побивайся, ще жити й жити нам..." Вона весь вік улагіднювала його. І тоді, коли ревнощі знобили тіло, аж губи спікались, і тоді, коли звіром наступав, по сокровенному, як по живому, різав: "Дітей нам треба! Хочу!.. Дівчинку і хлопчика, а тоді знов дівчинку і хлопчика...", і тоді, коли відрубав голову курці на шовковичній дривоті: "Щоб мені тут не рохкало, на квоктало, тільки спориш у дворі і — пісочком доріжки, щоб ніхто й не заїкнувся, що, мовляв, єгер Нечеса мамонтовим кормом золоті гори собі мурує..." Улагіднювала, як маленького, а мужчина — в центнер не вбереш, а душа, як порхавка, хто наступить зі зла чи й ненароком, так і розвіється... Доки збереш докупи... А до неї охолов — бачила, відчувала... — не бив, не сварив, гнилим словом не обізвався й разу, а — чула ж, кожним пальчиком чула — охолов. Все — для тих охоронних, для мамонтів.
Чи не вперше подумав про них з відразою.
Ще тиждень тому говорив із Степанидою, їдучи автобусом із райцентру. Де була, що робила — не питав ніколи і цього разу змовчав. Сама призналась:
— В міліцію їздила.
— Не мала баба клопоту... Чого тебе понесло туди?
— Сказала їм, що немає такого закону, щоб чесного чоловіка помиями обливати. Вони мені: хто це й кого обливає, тітонько? Кого — не вам говорити, а хто — й мені кортить дізнатися. Може, й ваша робота, кажу, а вони мені: ну-ну, тітонько, не забалакуйтесь, давайте по суті. От я й давай по суті. Іде, кажу, чоловік, матюкається, що йолу? "П’ятнадцять діб, щоб охолов", — сміються. "А в клубі чи на базарі мене обізвуть ні за що, закон на чиєму боці?" — "На вашому, тітонько", — сміються. "А що ж тому, хто мого чоловіка вбивцею хоче зробити? В тюрму запроторити, від жінки, від роботи забрати, ще й отак знеславити?" Помовкли, понасуплювались. А один і каже: "Молва, тітонько, її не зловиш, не притягнеш до кримінальної відповідальності..." Дуже ви розумні, кажу їм, коли що, то й за вуха притягуєте, а це, бачте, мамонт мертвий об’явився, давай його десятою дорогою обходити, от і здибали мого чоловіка, на дорозі ж не без людей...