Крокви над табором

Страница 9 из 13

Багряный Иван

Крім неї більше нікого вдома — в колгоспі десь.

Статки, що й колись були злиденні, ті ж таки й тепер. Хата селянина-вчителя; скромна, чиста, звичайна.

Ксану Васильовну (дружину себто) знайшов я в колгоспі; там вона куховарить на колгоспівській кухні в садку.

Як живеш? Нічого. Живем-працюємо в гурті. Діти вчаться. Трохи держава допомагає (видає пенсію за чоловіка). Хлопці (найменші діти, двоє) вчаться тут же в семирічці, старша дочка працює в місті. А менша в агрошколі в Дитмістечку.

Сама вона, крім куховарної справи, має ще навантаження — завідує аптечкою, — на її обов’язку подавати першу допомогу на випадок будь-якого захорування колгоспівцям. Ну й, крім того, часто, упоравшись на кухні, ходить працювати на поле, щоб доробити трудодень сповна.

Ось так і живемо. В гурті непогано…

Тільки за Наумовичем т. Ксана тужить і досі. І самому мені не раз спадало на думку: жив би оце небіжчик — як би його руки й голова здалися тепер.

— Бачили плакат? — запитує проста наївна жінка крізь смуток. Мова ходить про вивіску, про назву артілі.

І те її тішить, що слід залишився, що хоч інші не забудуть, коли одні вкоротили віку. Та великий слід, Васильовно, і нема чого тужити. Поростуть діти і коли вони підуть у батька, коли будуть такі, як він, — матимеш, чим пишатися. Іванова смерть — героїчна смерть і…Ні, близьким і друзям говорити про покійних не варт.

Як і в інших, так і в неї цілий день проходить у колгоспі. Життя — там. Хата — пустка.

Аж увечері зібралась у тій хаті вся родина, натомившись за день. І то лише, щоб, перекинувшись двома-трьома словами, спочити, а вранці знову до колгоспу…

Я слухав про те, "як все сталося", а з стіни дивилося знайоме й близьке обличчя з кількох фотографій…

Земля тобі пером, друже Йване. Хоч звертатися до мертвих — це анахронізм сьогодні, але я хотів би оце тепер, як ніколи, промовити до тебе слово — за всі рази щиро признатися, що твоя правда:

"Не Кампанелла, а Маркс".

8.ВЕЛИКЕ ПЕРЕРОДЖЕННЯ

За три дні я не бачив п’яного і за три дні я не чув не те, що бешкету, навіть хвацької лайки. І не тому, що не було свята, або що багацько молоді повиїздило десь до міста на великі будівельні роботи. Ні, свято було, а молодь хоч і повиїздила, але часто приїздить гостити, пройтись ну й може позадаватись перед дівчатами та перед іншими селюками новим городським строєм, може навіть де й вип’є, але це вже не те, що було колись. І мабуть ті, що приїздять отак гостити, раз-по-раз не пізнають свого села. Село вже не дивується з міського строю, вже не змагається на кращого питця, — село живе іншим новим життям, доганяючи місто; село змагається на іншій ділянці — на ділянці великого соціалістичного будівництва. Перепрошаю, не село ж (забудь це слово) — колгосп, що виростає в комуну. І з того, чим жили колись і з чого дивувалися, — колгосп сміється, засудивши його безповоротно. Не тим дише, не тим живе. Колгосп змагається, змагається свідомо й одностайно за першість, за почесну назву ударника на трудовому соціалістичному фронті.

Ось через віщо не побачиш п’яного, не почуєш бешкету й лайки, хоч почуєш співи (і навіть дуже часто, частіше, ніж будь-коли). Але й співи — це не ті, що бували раніш, не так заспівують і не тої співають. Обрій розсунуто. І що далі, то розсувається він більше, показуючи чіткі привабливі перспективи.

12 гектарів саду, що його посадили колгоспів ці за селом на новій землі, визначають більше, як звичайний сад. Там, де була толока й будяки, там має розквітнути буйним цвітом культурний сад, як нове життя, утворене руками самих колгоспівців, цею розбудженою, як зрушена цілина, масою. Сад виросте взавтра… Сьогодні ж у тому саду, поміж рядками щеп, ростуть ще й висадки, ростуть буряки — поки сад підросте, щоб земля не гуляла. Всі можливості використати, все мобілізувати, як ніколи, сьогодні — в час найбільшого напруження цілих мільйонів. Державі потрібна підтримка.

Уже першого року колгосп тут дає красномовні цифри:

План минулого року становив 1697 пудів хліба. Здали ж колгоспів ці 3100 пудів, перевиконавши майже на 200%.

— Крім того, — інформує голова колгоспу, — з нагоди 13-ї річниці Жовтневої революції подарували державі 500 пуд. пшениці й жита.

— Районовому з’їздові рад — 200 пуд. посів матеріалу; під червоним більшовицьким прапором привезли червоною валкою.

Це за минулий рік, перший рік існування. Цього року колгосп, значно вирісши у всьому, матиме незрівнянно більш можливості. Зокрема врожай має бути хороший, а весінню кампанію закінчили по-ударному — жодного клаптика не залишилось незасіяного вчасно.

Цього року на ланах уже гули машини — гули трактори. МТС від держави прийшла на допомогу колгоспові — пустила свої коні. Залізні коні! Небачені тут досі. З крицевим дужим гудом перевернули вони багато га землі, заорюючи остаточно межі. Залізні коні — могутнє знаряддя техніки! І це там, де була колись Стара Іванівка. На них чекали тут нетерпляче, на них сподівалися, а тепер покладають великі надії в цій ґрунтовній великій перебудові. Аж тоді буде остаточно змінене обличчя цієї землі, аж тоді буде мети досягнуто.

Ні, не тим живе колишнє село і не до того стремить.

І коли йдеш по ньому ввечері тою самою вулицею, що й колись, ідеш — придивляєшся, дослухаєшся, пильно-пильно дослухаєшся і мимохіть може всоте, спадає на думку, що зовні то це наче та сама вулиця, а суттю…її хтось випростав (всі оті заплутані колінця), рішуче повернув і лежить вона тепер зовсім не в той бік, як раніше, веде просто до великого шляху.

Ось. Хай може й немає ще остаточного переродження, але є розпочатий процес, неухильний процес, що несе за собою нечувані зміни.

9.ЯК ПАПА РИМСЬКИЙ СХОПИВ ПО НОСУ

Двигун — той самий, що на 18 м. к. — запрягли тіпати коноплі.

— Оце так! — загомоніли весело, як тільки ці 18 механічних коней струснулися і, закуті в залізо, загули й заляскали пасом, ніби уздечкою. — Оце, їдять його мухи! Годі вам тепер, баби, тіпати пучками. Закривайте трест. Поїхали!!

Поїхали!..

Який там дурень сказав, що село боїться машини, що село ненавидить машину, як і вітчизну цього залізного коня — місто? Леле, які дурниці.