Нарешті, кроки. Спочатку ледве чутно, потім зовсім чітко. Чоловік іде спокійно, кроки такі ж розмірені і неторопкі. Отже, він не чув нас. А що, коли він побачить нас, як підійде ближче? Ми в білих халатах, але валянки темні, автомати чорні. Кроки ближче і ближче. Ось вони вже коло нас, гучні, розмірені, спокійні. Мене охоплює таке хвилювання, що я стискаю кулаки, щоб опанувати себе. Нарешті, виринає темна постать. Нас відділяє від неї п'ять-шість метрів, не більше. Рипіння снігу, мов гуркіт урагану. Я жду, що кроки раптом обірвуться і тоді... Що тоді? Я не знаю, що тоді буде, та й не думаю про це. Тільки, щоб не замовкли кроки!
В ту мить, коли чоловік рівняється зі мною, я і Земляк хапаємо його за ноги і з силою рвемо до себе. Німець падає сторчака, і Леонов з Оленченком навалюються йому на голову. Він не встиг ойкнути, поки падав. Тепер уже не ойкне. Леонов протискує попід снігом руку, всуває німцеві в рот рукавицю і шарфом обмотує йому голову.
Потім ми крутимо йому руки назад, в'яжемо руки і одну мить прислухаємося. Тихо.
Тягнемо німця до шляху і тут вшістьох беремо його на руки і, обережно ступаючи, щоб не рипів сніг, несемо метрів сто. Я несу, тримаючи за ногу, і чую, як рвучко напружуються у полоненого м'язи, але мої руки ніби заклякли. Раптом у вічі вдаряє зелене світло. Ми падаємо. Я з острахом чекаю, чи пролунають постріли ззаду, і ще дужче впинаюсь в чужу ногу. Ракета гасне, і ми з полегшенням встаємо.
Тепер розв'язуємо "язикові" ноги і бігом, так що він не встигає ними перебирати, тягнемо до саней. Мул стоїть похмурий і злий, але мені так приємно його знову бачити. Тільки тепер, добравшись до нього, я почуваю, що небезпека скінчилась. І мені зрозуміло, чому старший лейтенант підходить до мула і, ласкаво погладивши його по шиї, каже:
— У, морда!
Ми вкладаємо здобич на сани, потім закурюємо, потім розпаковуємо і роздивляємось спітніле червоне обличчя, фельдфебельські погоїш, зброю. Він, справді, з бородою, але не такою, як я собі уявляв.
Всі ми почуваємо, що діло зробили "чисто", але ніхто про це не говорить. Земляк раптом прибирає серйозного вигляду.
— Товариші! А все ж не гаразд ми вчинили.
Старший лейтенант насторожується:
— Що таке?
— Та як же? Взяли розводящого. А хто дасть зміну вартовому? Це ж йому тепер до ранку стояти! Безсовісні.
Ми регочемо всі, може, занадто голосно, тільки Леонов сидить замислений і враз, ніби розв'язавши якесь складне питання, каже, ні до кого не звертаючись:
— Ото я й думаю: боягуз, той би з переляку крикнув, а цей, я по кроках почув, не крикне.
І хоч, мабуть, кожен з нас уявив собі, що сталося б, якби німець крикнув, ми засміялися ще дужче.