Так, ви не помилились: майже фаустівські переживання, хвилина угоди з дияволом. За вікном світання, на столі — недопалки, келих вина у безвладно опущеній руці. "Вино, ти як рукавичка, що приховує час",— написав якось Клаудіо Ромеро.
"А чом би й ні,— сказав собі Фрага, закурюючи.— Зараз я знаю про нього те, чого не знає ніхто, і було б величезною дурницею писати звичайну повістинку, накладом десь так примірників із триста. Хуарес або Ріккарді могли б утяти щось подібне не згірш за мене. Але ж ніхто ні сном ні духом не знає про Сусанну Маркес".
Слова, випадково кинуті мировим суддею із Брагадо, молодшим братом покійного друга Клаудіо Ромеро, навели його на важливий слід. Урядник бюро реєстрації актів громадянського стану міста Ла-Плати вручив йому, після довгих пошуків, потрібну адресу в Піларі. Дочка Сусанни Маркес виявилася пухкенькою жіночкою років тридцяти. Спершу вона не хотіла розмовляти з Фрагою, посилаючись на заклопотаність (торгівля в овочевій крамничці), але потім запросила його до кімнати, показала на запилюжене крісло і згодилася побалакати. Після першого запитання жіночка з хвилину мовчки дивилася на нього, потім схлипнула, втерла сльози носовичком і почала розповідати про свою безталанну маму. Фрага, подолавши певне збентеження, натякнув, що він дещо знає про взаємини Клаудіо Ромеро і Сусанни, а тоді з належною делікатністю трохи пофілософував про те, що любов поетова іноді цінніша за свідоцтво про шлюб. Ще кілька таких самих троянд до її ніг, і вона, визнавши слушність його слів і навіть розчулившись від них, звірила йому таємницю. За кілька хвилин у її руках опинилися дві фотографії — рідкісний, не публікований раніше знімок Ромеро і пожовкла фотокартка, де поруч із поетом сиділа жінка, така сама кругленька і гарненька, як і дочка.
— У мене є і листи,— сказала Ракель Маркес.— Може, вони вам стануть у пригоді, якщо ви вже кажете, що писатимете про нього...
Вона довго порпалась у стосі паперів на нотній етажерці й нарешті подала Фразі три листи. Той глянув на них мигцем і, переконавшись у автентичності письма Ромеро, поквапився сховати свою здобич у портфель. Під час розмови він уже переконався, що Ракель не поетова дочка, бо при першому обережному запитанні вона похнюпила голову і замовкла, ніби поринувши в роздуми. Потім сказала, що її мати згодом вийшла заміж за одного офіцера з Балькарсе ("з батьківщини чемпіона автоперегонів Фанхіо",— додала вона ніби на підтвердження своїх слів) і що вони обоє померли, коли їй минуло всього вісім років. Маму вона пам'ятає добре, а батька майже ні. Правда, він був суворий, це так.
Після повернення до Буенос-Айреса Фрага прочитав листи Клаудіо Ромеро до Сусанни — і в мозаїчній картині останньої частини раптом усе лягло на свої місця, несподівано окреслилася цілком завершена композиція, відкрилася драма, про яку некультурне і святенницьке поетове покоління не могло навіть подумати. 1917 року Ромеро опублікував низку поем, присвячених Ірені Пас, і серед них славетну "Оду до твого подвійного імені", яку критика проголосила найпрекраснішою поемою про кохання з написаних будь-коли в Аргентині. І водночас за рік до з'яви цієї поеми інша жінка отримала три листи, пронизані духом найкращих поетичних творінь Ромеро, сповнені екзальтації та самозречення, де автор водночас оголював власну душу і ставав вершителем своєї долі, виступав у ролі головного героя і грецького хору. До прочитання листів Фрага гадав, що це — звичайне любовне листування, застигле дзеркальне відбиття інтимних почуттів, що мало вагу лише для двох. Одначе справа стояла інакше — він відкривав у кожній фразі усе той самий духовний поетів світ, ту саму силу всеосяжного сприйняття кохання. Жага Ромеро до Сусанни Маркес аж ніяк не відривала його від землі, навпаки, в кожному рядку відчувалася загальнолюдська схвильованість — що ще більше підносила кохану жінку, відчувалося самоутвердження і самовиправдання життєвої, войовничої поезії.
Історія сама собою була нескладна. Ромеро запізнався з Сусанною в одному непрезентабельному літературному салоні Ла-Плати, і їхній роман збігся з періодом майже повного поетового мовчання, мовчання, яке його вузьколобі біографи не могли збагнути або пояснювали захворюванням на сухоти, що за два роки звело його в могилу. Ніхто нічого не знав про існування Сусанни — ніби не тільки згодом, а й тоді, вона була лише тьмяним образом на вицвілій фотографії, звідки дивилися її великі злякані очі. Безробітна вчителька середньої школи, єдина дочка старих і бідних батьків, серед чийого кола знайомих не було чоловіків, що могли б нею зацікавитися. Поетова відсутність на літературних вечорах Ла-Плати збіглася з найдраматичнішим періодом європейської війни, пробудженням нових громадських інтересів, з'явою молодих поетичних голосів. Тож Фрага міг вважати себе за щасливця, почувши побіжно кинуті слова провінційного мирового судді. Ухопившись за цю тонесеньку нитку, він розшукав похмурий будинок у Бурсако, де Ромеро з Сусанною прожили майже два роки. Листи, які йому віддала Ракель Маркес, припадали на кінець цього дворічного періоду. Перший лист зі штемпелем Ла-Плати на конверті правив ніби за продовження попереднього послання, де йшлося, певно, про можливий поетів шлюб із Сусанною. Тепер же він висловлював глибокий сум з приводу своєї хвороби і відкидав будь-яку думку про одруження з тією, кого, на жаль, чекала швидше доля доглядачки, ніж дружини. Другий лист викликав просто захват: палкі заклинання поступалися місцем неймовірно зворушливому, щирому благанню, ніби Ромеро всіма силами душі намагався переконати свою кохану, щоб вона так само, як і він, свідомо примирилася з трагедією і стійко перетерпіла душевний біль. В одному короткому уривку було сказано все: "Нікому нема ніякого діла до нашого життя, я пропоную тобі обрати волю і зберігати мовчанку. Ще міцніші, вічні узи пов'яжуть мене з тобою, вільною від шлюбних пут. Якби ми вступили в закон, я відчував би себе твоїм катом щоразу, як ти входила б до моєї оселі з трояндою у руці". І суворо додавав: "Я не бажаю кашляти тобі в обличчя, не хочу, щоб ти витирала мені піт. Ти знала інше тіло, інші квіти я тобі дарував. Ніч мені потрібна самому, і я не дам тобі дивитися, як я плачу". Третій лист був написаний у спокійному тоні. Здавалося, Сусанна вже схилялася до того, щоб пристати на поетову жертву. В одному місці було написано так: "Ти запевняєш, що я зачарував тебе і примушую поступитися своїй волі... Але моя воля — твоє майбуття, і дозволь мені сіяти це насіння, яке винагородить мене за безглузду смерть".