Кривий

Страница 2 из 2

Гуцало Евгений

— Кривий!

Та сліпа грудка болота не розвалилась, і в ній не пискнуло.

— Кривий! Кривий!

Вітя, здогадавшись, нарешті, що ж відбулось, гайнув із стодоли і скоро повернувся, тягнучи драбину. Ледве-ледве спер на стіну, подерся по щаблях. Схопив обома руками те гніздо, смикнув — не піддалось. Смикнув дужче — воно відвалилось од бантини, а горобець, вивільнившись із пастки, засліплений, очманілий, спершу кинувсь в один куток, у другий, а потім уже гулькнув у білий світ. Діти гайнули надвір, гукали — не догукались. Мабуть, далеко залетів Кривий, що не зміг почути.

Думали — не прилетить. Проте через кілька днів появився. Сів на етажерці, здивовано роздивився кімнату — й цвірінькнув. В тому "цвірінь" було стільки вдоволення й радості, що діти мало не затанцювали.

Довго ще Кривий жив у їхній хаті. Спав за картиною, на якій кіннотники скакали в атаку, а під час обіду сідав на батькове плече й ждав, поки йому сипнуть кришок. А під осінь — пропав. Мабуть, сусідська кицька зловила, від якої нічого не могло сховатись.

А в стодолі з весною виросло нове гніздо. На тому самому місці. Виліпили його, мабуть, ті ж самі ластівки.