— я гриз гіркувату яворину корита. І раптом з писка Паленого вихопилося здушене булькання. Якби я й не розумів собачого говорения, то здогадався б, що збудило так його. Спереду потягло запашком снулої риби, гірчавою намоклої верби. Найперший, найгостріший у пам’яті запах мого дитинства. Ріка!
Здавалося, й сама кров кинулася вперед. Зате Палений з мукою долав кожну нову п’ядь, колінкував, сипів. Тепер уже я підсував його вперед, а відтак на руках тягнув корито з собою. Свіжак з ріки надув мені силу в груди. А може, то був судомний порив, що передує безсиллю? Ми вилупилися з діри в одній напівживій грудомасі, пов’язані сиром’ятним ременем і жадобою життя. Палений хотів жити — я читав це в його очах, що тьмаво скліли проти місяця. Хотів, але вже не мав для цього сил. Його життьова снага залишилася в печері, він простелив нею дорогу мені.
І тоді я заревів, як буйвол, не боячись себе виказати. Я гупав чолом об денце корита так, що воно мало тріснути, як тріснув мій терпець. А пес безвільно лежав у хвощах, ганьбливо відводячи вбік очі. Я перехилив його в корито, натягнув на себе шлею і потягнув до ріки. Там завбачив притороченого до вільхи рибальського дубака. Човен насподі води мав зовсім мало, якраз стільки, аби в ній озвалася колючими мурашками вивихнута нога. Я з змив натруджені руки і дав напитися з пригорщі псові. Та його спалена горлянка не брала питво. Я мусив поспішати — звізди вже в’янули в текучому мареві передрання. Якщо ліхтарник не наткнувся на битого, то друга сторожа виявить його точно. Чекай гвалтової сурми з Паланку!
Здоровою ногою я відтрутив від себе берег, тримачи ніс дубака проти течії навскоси. Тридцять протяжних загребин
— і я вже на протилежній обмілині. Обернув весло і, втикаючи обструг у дно, тихо посунув човна вгору. Місце тут не рибне — на березі пусто, лише туман ходив росяним сріблом. Десь коло млинарні дробилися голоси, там засипали перше мливо. В клубовинні досвітньої мжі я заплив під мостові ребрини. Вхопився за слизьку палю і видихнув суху гіркоту ночі. Крутіль ходила під днищем, і мені теж оберталося в голові. Я прив’язав човна і притулився до Паленого. Пес був твердий і стуцений — як вода за кочетом дубака, як кам’яні зуби дамби, як моє враз закоцюбле серце. Я не мав сили ревіти, сльози і кров запеклися в мені водно.
Я вивів човна на шумливу бистрінь і пустив за течією. А сам перевернувся через облавок у воду, закусивши в зубах паперову скрутку від Гречина.
У воді було легше, плавати я міг і з одною ногою. Мостом прогриміли кінні гонведи, передовий щось скоромовно розказував їм. Чи не по мою душу спіх? За двадцять літ ніхто не втікав із Паланку, хвалився колись пан Лойко... На березі я заліз у бузиновий кущ, перечекав. А коли стихло, потягся осокою, як перебитий вуж, до Жигової хижки. Хотів пошкрябати двері нігтями, та персти заклякли. Тоді клепнув у дошку двічі головою — і зомлів.
До тямки я вернувся у вогненній пропасниці. Ноги і руки горіли рівним пекучим жаром. На правому зап’ясті тверділа свіжа монетка воску. Наді мною горбилася в чорній вовняній реверенді кістлява постать. "Смерть?" — просипів я спаленими устами.
"А ти вже її заслужив? — запитав твердий голос, знакомитий голос. — Чим ти такий зосібний, аби тебе дочасно кликано туци?"
"Нічим", — прошепотів я, аби ще раз почути себе, усвідчитись, що це я, що живий.
"Ногу виправили, — гудів у ніс Божий Симко. —Лишилося дух поправити. Це скит блаженної пам’яті отця Йова. Тут кожна щербинка намолена, тут і павутина простягне тобі спасенну нитку. Пий воду, вщипни хлібця. Утробі твоїй перемученій зараз більше нічого не треба. Хіба що сон. Сон — то земне раювання нашої душі. Лишайся з миром до рана. А я пішов на молитовні чати".
Я спав, прохоплювався, аби впертися очима в темну тишу, і засинав знову. Цвіркун заколисував мене. Сон і явина злилися в одну тривку блаженну протяжність. Я боявся одного — що вона урветься. Часом, коли я розліплював повіки, в стіновій западині блимкала свічка, й на приступці я знаходив горнятко з молоком, горішини, сколотий лопух із ягодами. Іншим разом намацав складену шматку. Розгорнув — вишите нагрудця сорочки. Знайомі нитки, знайомий манір шитва. І вістря голки, що десь-колись вишивала це, множинними проколами прошила моє відмерле тіло. Я ожив.
Печера була заглушена знадвору. Видати, така моя планида — сидіти взаперті. Але в’язнем тут я себе не почував. Монаший грабовий костурик поміг мені обійти притулище, видовбане в камені. Образ на стіні, заглибина для каганця, плетена з верби постеля, пристінна дошка, що правила за столик, лавиця з поламаною ніжкою — от і вся обстава. Сісти не було на що, і я взявся за поправу лавиці. В закуті було приперто ще зо три ціпки, я вибрав підхожий, аби вистругати потрібну для виямка товщину. На столі знайшов тесачок. Дереводіли з двору Влени так підганяли стільці, що до них не треба було ні цвяхів, ні клею. Дерево до дерева прикипало. А я виріс коло них, мені стружка досі пахне квіттям. Заструпілі рани заважали, та я силився і стругав. За тою роботою і застав мене Божий Симко.
"Виджу, що оклигуєш. Перша познака здоров’я — коли зачинають свербіти до роботи руки".
"Та яка це робота..."
"Не смій говорити про роботу непоштиво. Якою б малою вона не була. Мій найперший побратим казав, що робота —святе слово. Не так вже й багато їх, таких поважних слів. А він на цьому добре розумівся".
"Був монахом?" — запитав я задля провадження бесіди.
"Монахом? Аде, він був чисто світським чоловіком, водив дружбу з бражниками й любив погомоніти з блудницями, а зі священиками, бувало, що й гиркався. Не дарував ш святенницького лукавства. Ні, він був простим робітником, теслярував разом з вітцем. І до роботи мав особливий стосунок. Люди для чого працюють — аби заробляти, правда? А він і грошей до рук не брав. Йому головне, щоб робота була доброю, досконалою, щоб любилася замовцю, а найперше — майстрові-вітцеві. Вони тяжко працювали, годували велику родину. Мій побратим дуже тішився, що працює для своєї матері, що годен якось влегшити її нелегкий тривок. І все він робив у покорі, в послуху, легко приймав убогість. А дерево він гладив із тихим радуванням. Вважав його найпридатнішим, найціннішим матеріялом. Тверде, сучкувате, волокнисте дерево мліло в руках майстровитих, як віск. І променило тепло, набране від сонця, а свою дужість, напиту їз землі, віддавало на тривку службу людям. Як його не любити, як не шанувати?! З дерева наша перша колиска, перші бавки, а по тому — інструмент у руках; з дерева ложка, стіл і постеля для солодкого спочинку і для супружних любощів; з дерева і зброя для войовника, і ключка для каліки; з дерева і дім наш, і остання домовина; з дерева і хрест, що увінчує земну нашу юдоль... Та що це я завернув на сумне? Якраз тішитися треба. Ти, виджу, обвикся, ногами-руками володаєш, голова на місці..."