Кримські сонети

Адам Мицкевич

Товаришам по кримській подорожі

Акерманські степи

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур'яни підносяться багряно.

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана...
Шукаю провідних зірок у вишині.
Он хмарка блиснула, он золоті вогні:
То світиться Дністро, то лампа Акермана.

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не взрів,— лиш чути, де курличе.
Чутно й метелика, що тріпається в млі,

I вужа, що повзе зіллями таємниче...
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Морська тиша

На верховині Тарханкутській

Ясною стрічкою наш вимпел ледве має,
I грає лагідно прояснена вода,
Немов замріяна про щастя молода:
Прокинеться, зітхне — і знову засинає.

Неначе прапори, як грізний бій затих,
Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте,
Судно гойдається, ладне й собі заснути.
Зітхнув моряк. В гурті дзвінкий лунає сміх.

О море! Є поліп, що у хвилини бурі
На дні ховається, у темряві похмурій,
А в тишу догори хвилясто вирина.

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під бурями й громами,
А в супокійну мить все серце пазурами!

Плавба

Зростає шум, густіш морські снують потвори,
Драбиною моряк поп'явся, ніби тінь,
I висне в плетиві ледь зримих павутинь:
Так огляда павук сильце своє прозоре.

А вітер — вітер дме! Помчавсь між хвилі-гори
Свавільний корабель, немов шалений кінь;
Б'є піняві вали, у хмарну височінь
Чолом підноситься, крилатий вітер боре.

I мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпина свій парус огняний,
I лине крик з грудей, піднісшися над прахом,

До лона корабля припав я, ніби жду,
Що від зусиль моїх прискорить він ходу...
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!

Буря

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,
Що вгору зносяться в безумній круговерті,
Ступив на корабель жорстокий геній смерті,
Як воїн, що іде на приступ між руїн.

Півмертві там лежать; той руки он ламає,
А той товаришам прощання посилає,
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.

Один лиш із гурта — самотній чужаниця —
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

Вигляд гір із степів Козлова

М а н д р і в н и к

Там! Чи то звів аллах стіною море льоду,
Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг?
Чи диви ряд фортець наставили міцних,
Щоб каравани зір не пропускать зі сходу?

Чи Цареград горить на грані небозводу,
Чи, може, то аллах між темних шат нічних
Повісив свій ліхтар у небесах німих,
Щоб мандрівним світам осяяти природу?

М і р з а

Там?.. Був я. Там зима. Гортані рік прудких
I дзьоби ручаїв там п'ють холодну воду.
Дихнув я — білий сніг пішов із уст моїх.

Там, де гірські орли не залітали зроду,
Спить грім в колисці з хмар, повитий у туман.
Там зірка лиш над мій підносилась тюрбан.
То Чатирдаг!"

М а н д р і в н и к

А-а!

Бахчисарай

Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград
По вікнах, по стіні подобою альтани.
Руїна — пише тут на мурах гість незнаний,
Як Валтасарові, на віковічний згад.

А в залі ще стоїть окраса мармурова:
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова
Спадає по сльозі і промовля щомить:

"О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить".

Бахчисарай уночі

З мечетей тихо йдуть побожні мусульмани,
Ізану відголос німіє вдалині,
I срібний ночі цар пливе в височині,
Здаля побачивши зорі лице рум'яне.

В гаремі зорянім світило полум'яне
Одно по одному засвічує вогні,
I хмарка лебедем пливе по синизні,
Вся біла, наче сніг, лямована в багряне.

Там темний кипарис одкинув довгу тінь,
Там мінарет стрункий. А ген, лиш оком кинь,-
Гранітні велетні, немовби до Евліса

Зійшлись дияволи на раду потайну.
З них часом блискавка зринає вдалину
I лине в темряві, як бистрий кінь фариса.

Гробниця Потоцької

Зїв'яла ти в краю, заквітчанім весною,
Трояндо молода, бо линули в імлі
Від тебе юні дні, злотисті мотилі,
I спогадів черву лишали за собою.

Чому так світяться громадою ясною
Зірки, до польської обернені землі?
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,
Сліди повипікав огненною сльозою?

О полько! Як і ти, я вмру на чужині.
Хай приязна рука мене хоч поховає!
Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї,
Поет, складаючи тобі на честь пісні,
Побачить гроб і мій — для мене заспіває.

Могили гарему

Мірза до мандрівника

На стіл аллахові любові перші грона
Узято тут колись; перлини осяйні
Із моря ніжності та розкоші — труні
Були тут віддані, на смерті темне лоно.

Окрила забуття і часу їх заслона,
Над ними зносяться тюрбани кам'яні,
Неначе бунчуки у демонській війні;
Гяур їх імена тут креслить беззаконно.

О рози райські! Вам на схилі чистоти
Під листям сорому судилось одцвісти,
Не осквернили вас лихі невірні очі.

Чужинець молодий тепер сюди ступив,-
Дозволив я йому, прости мене, пророче! —
З чужинців перший він сльозу отут зронив.

Байдари

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах;
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку,
Подоба бистрого хвилястого потоку,-
Сп'яніння прагну я найти у цих дивах.

Але зморився кінь. Тоді в моїх очах,
Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку,
У час, коли туман долину вкрив широку,
Примарою встає той весь казковий шлях.