— Ось тобі, дівонько, квяточки, лазореві, і аленькі, і сині, побався ними, дитятко,—люб'язно презентував він квіти своїй улюблениці.
Дівчинка взяла квіти, з сумною посмішкою помилувалась ними й відділила частину сусідці.
— А я ось вогнище розкладу на ніч: воно добре, тепленько,— клопотався невгомонний москаль.
До них підходили інші полоняники, й татари. Москаль заводив розмову з усіма: хто, як, звідкіля, де попався? Хитав головою, охав, прицмокував губами, втішав... Він був наче вдома; з усіма за дорогу встиг перезнайомитися, називав на ім'я... Він і татарам, здавалось, був другом: кому підморгне, посміхнеться, поплескає по плечу, скаже: "Гей ти, Гирейка! Якши! Чурух-су... яман-коба... кизил-якши! Який посміхнеться, теж скаже "якши" чи інше слово, другий нагайкою стьобне,— москаль почухається, побурчить: "Бач, лядина! З ним жартуєш, а він — на!—б'ється!.."
Татари роздавали вечерю полоняникам—по шматку хліба й баранини. Москаль розпалив вогнище, віддав половину свого шматка баранини дівоньці.
— На> дівонько, попоїж м'ясця.
— Я, дідуню, не хочу.
— Як це так — не хочу, жуй помаленьку.
Степ укрився мороком ночі, лише вогнища мигтіли по рівнині та рухались тіні татар: це вони зв'язували та заковували на ніч ненадійних полоняників.
Прийшли і до москаля з невеликим залізним ланцюгом. Він спокійно простягнув ноги.
— На, Гирейка, куй.
Його закували. Він з посмішкою глянув на ланцюг, на татарина.
— Якши, брат Гирейка... Закував конячку — якши?
— Якши,— була відповідь.
Для бранок татарин приніс кошму, щоб вони накрилися нею, бо вночі було холодно і випадала роса. Москаль накинув на дівчинку свій каптан.
— В ньому тепло тобі буде спати, дівонько,— пояснив він.
Ніч остаточно спустилася на рівнину. Деякі вогнища, маленькі, гасли, інші сильніше розгорялись, і навколо них видно було червоні від полум'я обличчя хижаків,— вони розкошували в своєму рідному краю після такої довгої відсутності.
Москаль знов завів мову про те, як він жив у Ки-зилбашськш землі та у фараонів, як він пройшов "скрость" весь світ, і як скрізь живуть такі ж самі люди, і які в них чудернацькі порядки, і як для нього все нецікаве було, все байдуже — плювати на все... До всього він звик, до всього призвичаївся, тільки скрізь потихеньку своєму богові молився, московському Миколаєві,— хрестився двома пальцями...
Дівонька сиділа біля москаля, не спускаючи з нього очей. За дорогу він встиг так прихилити її до себе своєю добротою, ласкавістю, увагою і завжди веселим настроєм, що дівчинка не відходила від нього і з ним нічого не боялась. Він замінив їй батька, і матір, і батьківщину.
— А де ж вас, дідуню, татари взяли?—запитала вона.
— Да мене вони, сучі діти, в степу зловили... Окольничий, князь Григорій Григорович Ромодановський, мене з вістями послав у Запороги, так вони, гаспиди, і застукали мене... Товариші мої втекли, а мене от застукали, наче вовка у полі... Отак бува! Ми з тобою, дівонько, ноги на плечі та й подамося, аж гай зашумлть...
Вогнище погасло. Подоляночка, слухаючи нескінченні розповіді дідуня москаля, заснула, зігрівшись під його каптаном...
— Ну спи, дитятко,— перехрестив він її і сам скрутився біля неї калачиком.
Дедалі тихіше ставало навкруги. Гомін вщухав. Чутно було тільки, як коні форкали, жуючи траву. Подекуди між погаслими вогнищами никали тіні,— це ходила татарська сторожа, що назирала за полоняниками... Невдовзі заснув і москаль, замріявшись про далеку Москву...
Так провели полоняники свою першу ніч у Криму...
VI
Перед нами Кафа — всім відома, безсмертна Кафа, колись, ще за півтисячоліття до нашої християнської ери, гордість класичних, мілетських греків, Кафа, в якій лунала колись мова Гомера, Перікла, Софокла, Еврі-піда і Демосфена, Кафа, згодом гордіагь генуезців і потім турків і кримських ханів. Кафа, із стотисячним своїм і пригнаним населенням, з яайбагатшим у світі портом і гаванню, загаченою торговими та військовими кораблями і галерами, Кафа, з її грізними мурами, баштами та бійницями, з розкішними палацами, садами, фонтанами і водогонами... Багаті мечеті з високими, аж під небо, мінаретами... Ясне блакитне небо, перекинуте над іще блакитнішим — блакитнішим до чорноти й зелені морем.
Нестихаючий стогін стоїть над містом, не стогін серця, що болить і ниє, а безладний стогін — могутнє дихання життя, говір десятків тисяч людських горлянок, і справжній стогін, стогін невольників і їх кобзарів, що ридають на галерах, в гавані про свою тугу за рідним краєм, за вільним життям... На мечетях і мінаретах, в тіні карнизів і віконець, стогнуть голуби...
Перед нами та Кафа, яка гриміла в XVII столітті під іменем Кучук-Стамбула, малого Стамбула, чи Крим-Стамбула, як найбагатшйй невольницький ринок у світі...
Світанок. Величезний ринок, по краях якого височать мечеті й горді мінарети, повний невольників, яких тільки-но привели два татарських загони з Московської Русі, з Поділля, з Волині, із Польщі й Червоної Русі. Нещасний живий товар сидить і стоїть гуртами. Бородаті покупці — турки, вірмени, кримці — ходять від гурту до гурту, прицінюються, вишукують дужих робітників і гарних дітей та жінок... Ті із соромом і плачем ховають свої обличчя від неситих очей азіатів... Діти ховаються за старших...
А кругом — розкіш будівель, грайливі фонтани, синє чарівне море майже біля самих ніг... Натовп усе суне і суне на цей ринок, на це дивовижне, чарівне й жахливе видовище...
Талановитим пензлем змальовує подібний ринок один здібний український письменник: "Поважні бородані в білих, кармазинових, зелених, строкатих чалмах і різнобарвних шовкових каптанах; темношкірі африканці в червоних, як жар, фесках, куртках, шароварах, сяючі золотими басаманами, зброєю і дикими своїми очима; мальовничі азіатські рицарі на гарно прикрашених конях хизувалися, як дорогі квіти в занедбаному саду, серед голосистих носіїв і невольників, що побрязкували кайданами, серед в'ючних верблюдів, мулів, ослів, волів і гарб. А південне сонце, яке в цьому благодатному кліматі ніколи не заступають хмари, яскравими бліками й різкими тінями підкреслює буйну рослинність, східну архітектурну строкатість, безладне нагромадження азіатського побуту, розкішне вбрання, брудне лахміття й веселі обличчя кримців, адзамуланів, ізогланів, яничар, спагів, позолочених євнухів і сумні постаті невольників..."