"Тому й жертва їхня має найвищу ціну", – сказав я.
"Власне, власне… А долі тих, про кого ми більше чи менше знаємо, хіба не болять нам – адже всі вони не дожили навіть до свого полудня?! Петлюра, Коновалець, Стус пішли з життя у сорок сім років, нібито Бог не хотів дозволити їм жити довше, ніж батькові нації – Шевченкові. Проте й такого віку пошкодовано іншим: Олена Теліга, Олег Ольжич, Валерій Марченко не дожили й до сорока. Мій батько упав на полі бою в тридцять літ. То слухай, коли хочеш, моя розповідь буде довгою".
Остап Безрідний, на псевдо Вітер, загинув 1950 року під час операції в Білогорщі. Він служив охоронцем у генерала Романа Шухевича, й після того, як стало відомо, що конспіративну квартиру викрито й на передмістя Львова – Білогорщу – суне багатотисячне військо НКВД, Остап із ще одним охоронцем пішов на пошуки нової квартири. Перейшли Мшану і за річкою Верещицею потрапили в пастку: Львів з передмістями і прилеглими селами опинився в кільці, вирватися з міста на левандівські поля Остап і його товариш не встигли, і коли збагнули, що обманути залогу над річкою їм не вдасться – обидва підірвалися гранатами…
Моя мати Марія полишила тоді домівку свекрухи Катерини Смоляк і переночовувала в родичів то в Бібрці, то в Роздолі, а мене викохувала бабуся. Мама зрідка нас провідувала, а я, вже школяр, з терпкою тугою, такою пекучою, що доводила до зомління, чекав, поки вона прийде бодай на годину. Мама була вродливою, і навіть горе не спило її краси. Я милувався обличчям матері – колись найфудульнішої дівчини в Ходорові, і знав те, чого дитині не конче знати. Марія була зв'язковою УПА й на одній зустрічі закохалася в чотаря Остапа – й не вернулася вона до своїх батьків, жила з Остапом у бункері, а коли зайшла в тяжу, батько привів її до своєї матері Катерини, і там народився я.
Про те, звідки я взявся, дізнався на толоці від хлопців, коли тата вже не було серед живих, а бабуся Катерина заміняла мені маму. Рідна ж стала для мене легендою, і в ті короткі години, коли вона навідувалася до мене, я випитував її про батька, про генерала Шухевича, про партизанські бої і про енкаведистську облогу в Білогорщі. Мати мені оповідала, вона викшталтувала мене таким, яким я є нині, її й мого батька життя стало початком життя мого власного, і я мусив крізь нього перейти.
Мати розповідала, як після операції в Білогорщі вдалося їй вийти на зв'язок з партизанами, котрі після втрати команданта заховалися під землю; вони ще два роки виходили з криївок і вступали в короткі бої з енкаведистами, поки не гинули або не потрапляли в полон; від них дізналася Марія, де загинув Остап Безрідний-Вітер. Сталося то на пагорбі за Верещицею; вона шукала його останків, не знайшла й поставила на горбі березовий хрестик – на знак, щоб не забути місця, де згасло життя її мужа. І щороку в березні ми з матір'ю ходили молитися на те місце, де нині стоїть високий дубовий хрест.
І так розполовинилося моє життя, брате: я вчився разом з тобою в університеті й існував легально, та було в мене ще й інше життя – властиве для моїх духовних засад – підпілля, яке й довело мене до тюрми.
Максим Безрідний і Катерина Смоляк відійшли з цього світу, й у мене залишилася тільки моя мама – вчителька, подруга, а згодом любляча бабуся моїх дітей Ольги та Ігоря.
Я все життя був вірний маминій науці, й говорила вона мені, коли я вирішив продовжувати батькову справу:
"Як тобі стане нестерпно тяжко, піди – хоча б у думках – над Верещицю й помолися біля татового хреста".
І я ходив до матері і до батька на пораду, ходжу до них і нині.
…А те сталося зі мною за другого ув'язнення: я відбув на той час у мордовському таборі шість літ, а якщо додати мій перший строк – то цілих десять.
Людина ж не залізна: незважаючи на непоступливість і стійкість, всіх нас долала тюремна втома, підступно підкрадаючись до кожного арештанта. Вона виснажувала фізично й духовно, і хоч ніхто, навіть перед самим собою, не признавався до своєї виснажливої депресивності, яка, немов туберкульоз, сточувала наші сили, все ж занепад духа провіявся пошестю над табором: хтось не витримував і зривався до непослуху, за що потрапляв до карцера, інший оголошував голодування, і його вивозили із табору невідь-куди, ще хтось намагався перевиконувати робочу норму, повіривши тюремникам, що це йому скоротить строк ув'язнення, а один таки написав покаянну заяву, його відпустили на волю, й тюремна влада почала заманювати нас брати з нього приклад. Однак ніхто більше не каявся, не просив прощення.
І тоді почалося фізичне винищування лідерів. За п'ять років до розвалу московсько-більшовицької імперії у карцерах і таборових шпиталях померли Валерій Марченко, Олексій Тихий, Василь Стус… І це далеко не весь тюремний мартиролог. Однак диво: насильницький мор не підточив стійкості в'язнів, навпаки – в таборі почалися страйки, в'язні не виходили на роботу, оголошували групове голодування.
Після смерті Брежнєва новий радянський лідер проголосив так звану перебудову й гласність, і тоді тюремні владці вдалися до найпідступнішого заходу: кожен в'язень, мовляв, має право подати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування.
Це був удар у саме сонячне сплетіння, який доводить не до смерті, а до зомління й прострації – й спіймалися на гачок деякі слабодухі. А ще було дозволено частіші побачення з рідними: солодке тістечко іноді жорстокіше ламає людину, ніж нагайка…
Провідати сина дозволили й моїй мамі. Вона мешкала в Ходорові сама, і єдиною її втіхою були учнівські канікули: зі Львова до бабусі приїжджали її улюблені внучата Оля й Ігор. Найдужче, аж хворобливо, любила вона старшого внука: на ньому закінчувався родовід Безрідних. Життя прадіда, діда й батька випало продовжити йому й зберегти наше чесне ім'я. І може, думала мати, на Ігоря впаде благословенний жереб дочекатися волі, за яку страждали й гинули всі в нашому роду.
І ось сидить вона, дорога моя матінка, переді мною в тюремній кімнаті побачень, мовчки дивиться на мою стрижену під нуль голову, на вихудлу постать в арештантській робі; мати гладить шорсткою долонею моє зап'ястя з блідо-синіми прожилками, перебирає довгі вижовклі пальці з ґудзуватими дистрофічними кісточками, заглядає в мої пригаслі очі, й сива сльоза скочується з кутика лівого ока, а у правому сльози вже немає; мама, колись найвродливіша жінка в Ходорові, зсутулилася, зсохлася – і де ділася та Марія, що закохалася на стрічі в хороброго партизана, пішла з ним у повстанські нетрі, витримала розлуку з мужем, переболіла його смерть, знайшла місце Остапової загибелі й березовий хрест поставила на його пам'ять, єдиного сина виховала на поневіряння в тюрмах – усе зі свого великого багатства втратила і сидить тепер у кімнаті побачень уже без жодної надії…