За домовиною Ольги Басараб пішли тисячі людей на Янівський цвинтар. А за два місяці на тому ж кладовищі ховали комісара Юзефа Кайдана. На похорон зганяли українських гімназистів, а хто бойкотував погребения, того не допускали до матури. Польська громада не вшанувала ката: на цвинтарі біля могили стояли поліцаї, а ще студенти, які імітували клепарівських люмпаків – були одягнуті в жебрацьке лахміття.
І я промовив тоді зовсім по-дорослому, вислухавши страшну розповідь діда Максима:
"Але ж таки скинули вони потім жебрацький одяг із себе й одягнулися у військові мундири…"
Розділ дванадцятий
Мати і син
Я відсунув рукопис на край столика, читати далі було невміч – мартиролог, здавалося, не матиме кінця, й туск огорнув мене: що ж то за така наша доля, що в історичному календарі України майже немає побідних дат, та й перемоги раніше чи пізніше завершувалися поразками. І ми звикли вшановувати трагедії – самозабутньо, голосно, під акомпанемент похоронних дзвонів: національними святами стали для нас процесії за домовинами. І то ще півбіди: ми часто й могил не знаємо, не відаємо, де заховано останки наших бійців і провідців, і відправляємо панахиди не на гробах, а над усією землею…
На подіумі, чутно було, хтось промовляв, карбуючи слова: "Ви нас не уб'єте, у вас не вистачить КамАЗів і ампул з отрутою, разом нас багато, нас не подолати!" Я вийшов з намету, вже смеркало, снопи прожекторів освітлювали постать на сцені – був то наш кандидат у президенти, який вирвався із лабет смерті й не став ще одною жертвою в українському мартиролозі; світляні смуги, немов умисне, щоб бачили люди, промацували його колись вродливе обличчя, тепер спотворене паралічною гримасою й ґудзуватими набряками: життя перемогло, залишивши по собі відбитки смерті; а народ скандував прізвище кандидата, ніби закликав його до життя й перемоги – і вже ніхто не сумнівався, що переможцем стане муж, який он стоїть на сцені як символ нашої невмирущості.
Мітинг закінчився, а люди все ще не розходилися, наче боялися, щоб їхнє місце не зайняли інші маніфестанти й не потоптали таку ефемерну перемогу. Я стояв біля намету, до пальців добиралися зашпори, мені треба було зайти досередини й розкочегарити буржуйку, та я щораз то більше відчував себе випадковим гостем у Михайла, а надто у його сина, на якого чекав простелений на долівці матрац, і появи якого я побоювався: був уже впевнений, що Михайлів син – це той самий юнак, який потоптав синьо-жовту бинду й виціджував з уст скептичні репліки перед сценою.
Нарешті з'явився Михайло. Він покликав мене рукою до намету, похукав у долоні й тут же заходився біля пічки; мав добрий настрій і говорив до мене посміюючись:
"А я ще вчора знав, що переможемо… Ні, ні, я в політичні тонкощі не вникав, хоч сподівався, що Верховний Суд винесе справедливий вердикт: фальсифікація у другому турі виборів була надто прозорою й нахабною. Я ніколи не вдаю із себе пророка. Але явився знак… Знаю такого чоловіка, зрештою, всі його знаємо – це один із наших поетів, ідеальний боягуз і кон'юнктурник, який вибулькує на видноті тоді, коли справу зробили інші й жодних труднощів чи небезпек для нього вже немає. Діждавшись такої нагоди, він, немов гофманівський Цахес, випинається вперед, забирає ініціативу в свої руки й від свого імені оголошує ділові вінець або навіть звитягу… І ось учора цей полохливий, немов заєць, віршомаз вихопився на сцену, протиснувся поміж організаторами маніфестації, зафіксував себе в полі телеоб'єктива й почав вигукувати "Слава Україні!" Він тицяв головному польовому командирові рукавиці – це, мовляв, для хворого кандидата в президенти, й співав надриваючись: "Разом нас багато!" Досі ним тут і не пахло, й коли я побачив його, такого сміливця, на естраді, то зрозумів: якщо вже цей не боїться, то, напевно, немов точний манометр, відчув, що будь-які небезпеки позаду".
"Боюся, щоб такі випердки першими не скористалися з перемоги нашої революції", – сказав я.
"Цілком можливо, – мовив Михайло. І враз спохмурнів, глянувши на лежак, призначений для його сина, й проказав зниженим тоном, у якому не залишилося і сліду від недавньої веселості: – А ти чого зайняв мій столик? Лягай, лягай, тобі там зручніше буде читати. Бо він, мій Ігор, мабуть, не прийде".
"Чому в тебе так сталося? – насмілився я запитати. – Оля з Юрком – на передньому, так би мовити, краю, а він…"
"Найтяжча наша хвороба – то зневіра, брате, Ігор – думаючий хлопець й тому постійно сумнівається. Біда тільки, коли сумніви беруть гору й змінюються на нігілізм. Моя Тетяна, коли мене не було, не зуміла йому допомогти. Якось Ігор запитав у неї: "За що ув'язнили батька?" І вона дещо легковажно відповіла: "За літературу". – "За літературу? Всього-на-всього?! – саркастично засміявся син. – За книжечки? А чи варті вони були того, щоб через них однокласники обзивали мене сином кримінальника?" Але ж і я також не зумів… Спитав недавно Ігор: "Скажи мені, тату, як це могло так статися, що під тими самими прапорами, за які ви каралися в тюрмах, ходять нині ваші карателі? Хіба вони за Україну, ту саму, за яку ти в тюрмі сидів? То що, є дві України, і я можу вибрати собі, яку хочу?" І я не зумів йому відповісти".
"Сумніви мають народжувати позитив, – сказав я. – Немає людини, яка б не сумнівалася, хіба то якийсь робот. Напевне, і в тебе мусили бути депресії: хто допомагав тобі?"
"Друзі допомагали… Але одного разу стався у мене небезпечний спад. І врятувала мене моя мати".
Михайло замовк – певне, готувався до сповіді переді мною, і аж по якомусь часі заговорив, глянувши на мій рукопис:
"Ти, брате мій, як бачу, дійшов уже до мартиролога… То, мушу визнати, найбільш недосконалий чи, сказати б точніше, неповний розділ. Бо ж як він може бути повним, коли насильницьких смертей у нашій історії налічується мільйонами? Хто той мартиролог міг би написати – земля ж наша стала могилою безіменних героїв, точне число яких знає тільки Господь… І знаєш, що найбільше мені болить? А те, що більшість із них були молодими, а хто в юному віці хоче вмирати, скажи мені… Вони ж то гинули добровільно, хоч знали, що подвиг кожного зокрема не запишеться у вічні книги, і мало хто з них вірив, що хтось матиме можливість прославити їх у майбутніх часах, заслонених, здавалося, навічно курявою кривавого божевілля…"