"Розходьтеся по домах!"
І стрепенувся він, злякався і водночас зрадів, почувши серед повстанців ремство:
"Немає в нас своїх домів! – загомоніли, заметушилися побратими, за зброю, хто мав, хапалися, наступали на свого командира зі стиснутими кулаками, погрожували голову зняти з пліч. – За що ми стільки років ниділи в землянках, вошей годували, чекали й таки діждалися, коли нам, мов цяцьку, показали Україну й сховали до кишені; а вона сама піднялася, та вже топче її замість комуніста німець; а ти не мусиш нами командувати, шуруй собі на свою теплу піч, виберемо іншого: хіба не пам'ятаєш – ще тоді, коли ми чекали виправи Лопатинського, на Волині Тарас Бульба-Боровець зорганізував Поліську Січ, і тлумила вона більшовиків, а тепер тлумитиме швабів; ти ж сам говорив, що варто послати до Боровця наших емісарів, а тепер руки опустив?!"
Навіть не зморгнув Остап Безрідний, і кроку не ступив назад перед роз'юшеними побратимами, дивився прямо їм у вічі, й скрадлива усмішка торкалася його вуст – то згадав він свою колишню розмову з батьком Максимом: чи не так само нападав він на вітця, коли того огорнула зневіра після смерті Коновальця, хіба не він кинув тоді батькові гнівне: "Ви замохнатіли, славні наші комбатанти, а війна щойно починається!" – і повторив тепер ці слова Остап, твердо їх вимовив:
"Війна щойно почалася, вставайте, хлопці, алярм!" Вмить вишикувалися партизани, й ніхто, навіть із рудківських парубків, не попросився додому; хтось горластий затягнув пісню:
Ми українські партизани.
Не знаєм, що таке є страх,
Родина наша – обрізани,
А хата в лісі, у ярах…
Двохсотголовий загін рушив з місця й лунко підхопив:
Вже грають сурми, близько воля,
І б'ється серце, кличе кров!
В огні кується наша доля,
Встають заковані з оков!
Остап Безрідний вів свій загін на північ, де поліські пущі.
…І застав нас, неоспалих, білий зимовий світанок. Ми з Михайлом лежали поруч на матрацах, натягали на себе покривала аж до підборідь і все одно щулилися від холоду, та ні один навіть не подумував переривати розмову й розпалювати буржуйку; Михайло розповідав про те, чого не встиг записати до свого манускрипту, а я, слухаючи його, думав: а чи дуже мерзли в криївці у селі Грімному на Городоччині Головний командир УПА Тарас Чупринка і його охоронець Остап Безрідний?
Тієї зими 1944 року гестапівці були озлоблені поразкою німецьких військ: "УПА – нам ніж у спину, ніж у спину!" – волав на трибуні біля Коломийського театру генерал Франк, а я, жовтодзьобий гімназист, слухав його і зловтішався. Ошалілі від страху ґестапівці, адже совєтські війська вже займали Покуття, хапали на вулицях заложників, розстрілювали їх на єврейських цвинтарях і перестали наклеювати на телеграфних стовпах червоні цидули зі списками страчених; агонія окупантів була незмірно жорстокою; упівці припинили протинімецькі акції, чей за одного вбитого німця карателі знищували не менше тридцяти парубків, дівчат і навіть дітей…
Генерал-хорунжий Чупринка-Шухевич перестав навідуватися до своєї родини; пані Наталя з донею Марійкою і сином Юрчиком переходили з квартири на квартиру; ґестапівці нюшкували за сім'єю командира УПА, вривалися в помешкання й забирали кого попало – так потрапив до їхніх рук Олег Ольжич, який переховувався на вулиці Личаківській, його інтернували в концтаборі Заксенґаузен і там замордували; генерал Шухевич мав кількох охоронців, які разом з ним перебували у схроні під підлогою церковної плебанії у Грімному, й найсміливіший серед них був Остап Безрідний; командир вряди-годи посилав його на вивідини, й Остап за тієї нагоди добирався ночами до Ходорова, тоді я й бачив тата, однак його обличчя не запам'ятав, а мати потім розповідала…
Наприкінці листопада 1943 року обстріляна в сутичках з німецькими каральними загонами чота Остапа Безрідного підійшла до Дубна в урочище Поневірка над Іквою, де відбувалася конференція партизанського об'єднання, яке, на відміну від розпущеної після арешту Тараса Бульби-Боровця Української Народної Революційної Армії, стало називатися Українською Повстанською Армією; чоту Остапа, що прославилася у відчайдушних боях з німцями на Рівненщині, покликав до себе новий партизанський командир Тарас Чупринка.
Уже й призабулося, адже два роки минуло відтоді, як Остап Безрідний увірвався в приміщення львівської "Просвіти", де щойно відбулося проголошення самостійної України іменем Степана Бандери, й зустрівся з Туром, який колись висилав із Кракова на злуку з тужанівськими партизанами Крайового провідника Тимчія-Лопатинського, й не діждався Остап Турових посланців – загинули вони в Устиянові над Сяном… Стояв Остап у залі перед Туром – суворим і водночас привітним старшиною й приймав його наказ вивести партизанську сотню в Княгиничі, що біля Рогатина. Довго вів він свій загін, доганяючи Тура на Волині, – так довго, що вже й забув про нього, іншого-бо мав командира і йому всеціло підпорядковувався, а яким буде цей, до якого йде в урочище Поневірка над Іквою, – не думав: звиклий до військової дисципліни, Остап знав, що виконає будь-який наказ нового командира, а коли доведеться, то й загине за нього або разом з ним – так велить партизанський закон.
Остап зупиняє чоту на галявині, з намету, що над самою рікою, виходить високий, у мундирі з голочки старшина, його кучерявий чуб не вміщається під мазепинкою, командир чекає рапорту. Бравий партизан такого ж зросту, як і Чупринка, такий самий русявий, прикладає долоню до дашка кашкета, й затремтіла враз його рука, та не опустилася; Остап доповідає генералові, що прибув у його розпорядження, й тільки після рапорту ледь чутно вимовляє:
"Друже Тур…"
"Чупринка, – поправив партизана Шухевич. – Звідки знаєш моє колишнє псевдо?"
"Від Лопатинського", – відказав Остап так само, як на першій зустрічі.
І розпогодилося обличчя командира: він упізнав у четареві того обшмуляного парубка, що увірвався колись до будинку "Просвіти". Легко, гейби аж поблажливо, поклав руку на Остапове плече, та враз та рука обважніла, наче притиснула постать партизана до землі, генерал рвучко пригорнув до себе Остапа і сказав: