Я заглянув у її очі й уздрів у них сторожку іскру непокори – була та іскра її святою надією і вірою в добру долю сина, тією вірою, котру втрачав я, ту, яка тепер у холоді тюремних стін не прозирала ні з моєї постаті, ні з упалого голосу, коли я намагався втішати матір.
Й у ту мить незборимої скорботи я відчув, як у моїй змореній душі проколюється пекучий жаль вкрадливим нашіптуванням до зради себе самого; я відганяв той нашепт, підступніший від напучувань самого Азазеля, обняв матір і сказав: "Усе буде добре, мамо", і тої миті я вирішив жити лише для неї, бо що вартують усі мої змагання супроти материної сльози?
"Так, так, усе буде добре, сину", – відказала моїми словами мати, і я подумав, що вона відчула мій рішенець й погоджується з ним.
Та це тривало тільки мить, мати ще раз вимовила ту заповітну фразу, і в її голосі я відчув незгоду з будь-яким моїм вчинком, який не допасовується до життєвих засад покійного батька. І це відчуття вмить стало на сторожі моїх роздумів, вагань і сумнівів, воно виструнчилося у моїй свідомості, немов партизан перед командиром, і не вступалося з поля моїх думок, хоч я намагався того й не помічати.
Мама поїхала додому, а я карався в роздумах і відганяв від себе, як тільки міг, спокусу написати прохання про помилування, боявся навіть у думці вимовити це зрадливе слово, проте воно, видно, відбивалося в моїх очах нікчемним полиском, і видатний психолог – начальник табору майор Карташов викликав мене у свою канцелярію і промовив лагідним, ну зовсім-таки батьківським голосом:
"Ти добре поводишся, Михаиле Безрідний, і я винагороджу тебе поїздкою до мами. Згода?"
І замість запитати, яка ж ціна такому подарункові, замість плюнути йому в обличчя, я, уздрівши в пам'яті зірницю сльози в кутику маминого ока, проказав супроти своєї волі тихо: "Згода…". У так звану відпустку я їхав у приємному товаристві: двоє офіцерів з кобурами на поясах супроводжували мене з Мордовії до Львова й передали начальникові львівського КДБ, що на вулиці Дзержинського. Начальник, як і майор Карташов під час розмови зі мною в таборі, був підкреслено ввічливим, і я подумав, що всі кати схожі між собою то озвірілим виразом обличчя, то приклеєною до губів стандартною посмішкою – у таких змінних масках вони у тридцять сьомому році виносили невинним смертні вироки; я тої миті знайомства із львівським енкаведистом хотів собі уявити, що діялося із в'язнями після оголошення таких вироків: кричали, плакали, зомлівали, плазували чи, як Григорій Косинка, реготали в обличчя убивцям; того я не міг знати, впевнений був лише, що та посмішка на губах катів не зникала і тоді, коли вони стріляли приреченим у потилиці, – й моторош проймала мене при тих думках, і, крім мотороші, не відчував більше нічого…
Однак настали інші часи: совєтська тюрма, передчуваючи свій кінець, намагалася в очах світу себе облагородити, згуманізувати – мені ж ніхто не підписував смертного вироку, навпаки, пропонували свободу, а якою ціною, не говорили, та ціна вимірювалася духовним зламом. Начальник КДБ підсунув мені заповнений друкованим текстом лист паперу, він робив це так само цинічно, як члени "тройки", які підсовували смертникам останній протокол: на губах катів, напевне, гадючилася така сама посмішка, як нині в мого благодійника; однак зміст надрукованого тексту, запропонованого мені для підпису, був оптимістичний, обнадійливий і у своїй суті чорно-підступний: я повинен був підписати прохання про помилування – мені обіцяно свободу!
Це зриме наближення волі – коли за мною не стоятиме стражник, і я робитиму не те, що велять, а те, що хочу, коли обніму свою кохану Таню й нетерпляче поведу її до постелі, коли вранці, побачивши мене, повиснуть на моїй шиї Оленька й Ігорчик, коли я зустрінуся з друзями й вип'ю з ними ущерть наповнений келих вина – все це навально напливало на мене, й нічого солодшого за спокусу свободи тоді не існувало: я, немов нурець у спеку, потопав у повені близької радості, й моя долоня мимоволі лягла на папір, а в мої неслухняні пальці втискав кулькову ручку начальник львівського КДБ. І вже ті три пальці міцно її стиснули, і якби та посмішка на губах кадебіста розплилася або згасла, я, певне, поставив би на папері свій підпис, – ба ні: вона гадючилася на губах, немов розтоптаний дощовий черв'як – образ моєї можливої ганьби.
Я відсунув папір і сказав:
"Ви обіцяли мені зустріч з матір'ю, чому не дотримуєтеся обіцянки?"
"Та що ви, Михаиле! – аж тепер розтиснулися сковані приклеєною посмішкою губи ката мого сумління, й мене обпік полиск білих зубів, що загородили його рот, немов нікільовані ґрати; хижий оскал начальника був страшний і невблаганний, мені здалося, що він зараз увіп'ється тими білими зубами в моє тіло – міцно й мертво, мов скажений пес. Він розвів руки й голосно засміявся, нібито чимось вельми втішився; того реготу я злякався, аж відкинувся на спинку крісла, та зловісний сміх раптом стих, і я почув масний голос начальника: – Та ж ми все продумали, мій дорогий, ваша мама вмить з'явиться перед вами!" – І він кивнув секретарці.
Вона вийшла з кабінету, когось там покликала, й тоді через подвійні двері, немов крізь шафу, увійшла досередини моя добра мама. Була трохи не така, як на побаченні зі мною в таборі – переді мною стояла сувора випрямлена жінка з поморщеним обличчям, втомленим, знівеченим, проте гордим і у своїй старості вродливим; крізь густе плетиво зморшок пробивалася колишня зваба ходорівської красуні, вона не звернула уваги на запрошення начальника сісти й далі мовчки стояла, немов суддя під час оголошення вердикту.
Я чекав її обіймів, сліз, схлипів, синівський жаль розчулював і розм'якшував мене, немов тепло груду воску; я готовий був зробити те, що скаже мати, й терпнув від думки, що вона попросить мене вернутися додому, бо жити їй самій неміч.
"Шановна громадянко Безрідна, – так само масно заговорив начальник КДБ, – переконайте сина, щоб погодився підписати прохання про помилування, може, він змилосердиться над вашою осамотненою старістю й захоче вам допомогти…"
Мати навіть не глянула на начальника, проте враз із суворого судді змінилася на страдну жінку, й губи її заворушилися. Я прислухався, щоб почути материн наказ, мені здалося, що вона просить мене скористатися з нагоди й купити собі волю, а їй прихисток на старості літ. Моя рука простягнулася до ручки, й тут мати рвучко ступила крок до столу й накрила своєю шорсткою долонею моє зап'ястя.