Г о л о с К р а в ц о в а. Палить!!!
На сцені знову звичайне світло.
Т а м а р а. (прокинулась, нахилилась над Кравцовим). Що ти шепочеш? Ти весь гориш. Знову кров! Аж очі заливає. Пов'язку зрушив на голові. Ось так. (Протирає йому чоло). Зараз стане легше. Дощ надходить... що ж робити? Тут за десять кілометрів хата лісника недобудована. Треба ж туди добратись, але не дійдемо ми до лісникової хати, солдатику. Не вистачає сили донести тебе, і не можна нести. Тобі б лежати, не рухатись. А ти коли мариш, то пробуєш підвестись, а сили ж то, як у підбитого пташеняти. Марить... То жар його палить, то холод обіймає. (Прислухається). Рани ж болем пронизують наскрізь, а він знову щось розповідає, кличе Ілонку, Роксолану, Жанну, а вуста без кровинки, наче аж усміхаються... імена дивні чи вичитав, чи придумав... Знову його пропасниця катує! Як же тебе зігріти? (Після деякого вагання знімає фуфайку, залишається в одному ліфчику, фуфайкою прикриває Кравцова). Не дивуйся на моє вбрання, все тобі пошматувала на пов'язки. (Усміхнулася). Я, мабуть, і себе б покроїла на бинти, аби вижив... Виживи, солдатику мій!
Сцена темніє, тільки висвітлюється коло.
Знову з'являється Оленка в червоному вбранні. Вона дивиться, наче тут близько перед нею Кравцов. У голосі прохання, вимога, надія: "Виживи, Кравцов!.." Стоїть в якомусь напруженому чеканні, а відлуння повторює: "Виживи, Кравцов!", "Виживи, Кравцов!"
Переміна світла.
Входять Тамара і Кравцов. Тамара з автоматом у руках. Кравцов у цивільному. Помітно, що не зовсім видужав. Зупинились.
Т а м а р а. (продовжує розповідь). Ось така одіссея. Збудувала тобі курінь, там і одужав.
Пауза.
Тяжко йти?.. Треба було б ще полежати.
К р а в ц о в. Належався. Далеко, йти?
Т а м а р а. З незвички може здатися далеко. Німці в цьому районі щось будують. Військ нагнали, і наш загін трохи відступив у глибину лісу.
К р а в ц о в. (роздивляється). Дорога — ніби нею вже колись проходив чи снилося.
Т а м а р а. Тобі багато снилося-марилося... В тебе є сестричка?
Пауза.
К р а в ц о в. Ходімо.
Т а м а р а. Тут ми розійдемося на деякий час. Мені треба заскочити на хутір. А ти, щоб скоротити дорогу, підеш навпростець. Перейдеш через спалене село, за ним буде невеличкий гайок — у ньому і зачекаєш мене... Зрозумів?
К р а в ц о в. Довго чекати?
Т а м а р а. Години три-чотири... Не заблудишся? Гайок примітний, кругом нього тополі. Забачиш кого — то уникай зустрічі. Поліцаї переодягнені нишпорять. Партизанів висліджують.
Розходяться в різні боки.
Висвітлюється сцена — згарище села. На чорному тлі попелища біліють комини — це все, що лишилось від дворища, від хати. Хоч на коминах чорні язики сажі, хоч де-не-де повипадала цегла, але дуже помітні в чорному обарвленні згарища намальовані на них голубі олені, якісь дивовижні квіти, птахи і напис червоною фарбою: "Кохаю!", "Чекай!". Третє слово майже зовсім вкрите сажею...
Промені вечірнього сонця впали на малюнок, і він ніби засвітився. На комині пучок ще свіжих осінніх квітів. Входить Кравцов. Зупинився, скручує цигарку. Примощується на якійсь обгорілій колоді — і раптом його погляд упав на комин, на голубі олені. В нього перша думка — йому привиділось? Ні, справді. Підвівся. Неприпалена цигарка випала з рук, ступив кілька кроків до оленів, зупинився... Захитався, ніби вражений кулею. Шарпонув рукою груди, мов хотів вирвати з них розпач. Світло, як і його свідомість, погасло, а потім знову повільно засвічується. Стоїть Кравцов, заморожений горем. В освітлення вплітаються голубі кольори... Наче із-за комина виходить Оленка — вродлива дівчина, біляве волосся перехоплене стрічкою, плаття в квіточках, у руках велика, чимось схожа на неї, лялька. Погляд на Кравцові. Не відриває від нього здивованих, замилуваних очей. Все це він бачить у своїй уяві... І коли розмовляє з Оленкою, навіть не міняє пози, навіть не підводить голови. Стоїть нерухомо, наче боїться, щоб не зникло намальоване уявою.
К р а в ц о в. Здрастуй.
О л е н к а. (відступила крок, наче хоче запросити в хату). Добрий вечір.
К р а в ц о в. (відрекомендовується). Ординарець командира...
Пауза.
(Жест у бік ляльки). Як її звати?
О л е н к а. (підняла ляльку), Ілонка.
К р а в ц о в. А тебе?
О л е н к а. (вже опанувала себе). Сьогодні мене теж можна називати Ілонкою.
К р а в ц о в. А вчора як називалась?
О л е н к а. Роксолана.
К р а в ц о в. А завтра?
О л е н к а. Жанна. (Жест, наче в неї хотять забрати ляльку). Не займай!
К р а в ц о в. Дивачка! Й досі з ляльками грається.
О л е н к а. Цього року уже в інституті була б.
К р а в ц о в. У художньому? (Поглянув на розмальовані комини).
О л е н к а. Подобається?
К р а в ц о в. Трохи подобається, а трохи ні. Все ніби і схоже, і ніби не з цього світу.
О л е н к а. Все з мого світу.
Пауза.
(Схвильовано). Ти... поранений? Давай я тебе лікуватиму! Баба — командира, а я — тебе.
К р а в ц о в. Дрібниці. Я хоч і сьогодні в бій.
О л е н к а. Лоша!
К р а в ц о в. Що?!
О л е н к а. Я тебе називатиму лошам.
К р а в ц о в. Легше, громадяночко. А то попрошу звідси...
О л е н к а. Мене з моєї хати?
К р а в ц о в. Ви що, куркулі? Дві хати маєте?
О л е н к а. Це — мій палац! А то — хата!
К р а в ц о в. Палац... А живете де?
О л е н к а. День — у палаці, а день — у хаті.
К р а в ц о в. Прийдуть німці — і хату, і палац спалять.
Пауза.
О л е н к а. Не відступайте — не прийдуть!
К р а в ц о в. Про Кутузова чула? Отак і ми.
О л е н к а. Аж до Москви?!
К р а в ц о в. Військова таємниця.
О л е н к а. А ти герой! Поранений і не признався.
К р а в ц о в. У нашій частині всі герої.
О л е н к а. А як називається ваша частина?
К р а в ц о в. Енська.
О л е н к а. Назва якась дивна...
Пауза.
Давай вечеряти, Кравцов... А як тебе звати?
К р а в ц о в. А яке тобі ім'я подобається?
О л е н к а. Максим.
К р а в ц о в. Називай мене Максимом, я теж хочу мати кілька імен. А сьогодні, справді, мій день народження. Стукне дев'ятнадцять. Піде двадцятий... Летять роки!..
Пауза.
О л е н к а. Давай потанцюємо, Кравцов!
К р а в ц о в. Без музики?
О л е н к а. Згадаємо ту, що на випускному.