Пішов маленький хлопчик до лісу. По дорозі зустрів діда, що повертався з лісу. Старий був зморений, але радісно посміхався.
— Чого ви радієте, дідусю? — запитує хлопчик. — Мабуть, у лісі є щось дуже хороше?
— Так, хлопчику, у лісі є краса, натхнення, радість і таємниця. Я їх побачив, і мені захотілось жити ще багато—багато років.
Хлопчик побіг до лісу. Подивився навколо себе. Усе красиве: і дуб могутній, і ялинка ошатна, і верба плакуча, й береза білокора. А найкрасивішою хлопчикові видалася маленька квіточка фіалки. Вона підняла поверх трави свою синю голівку з фіолетовим очком, яке запитливо поглядало на хлопчика.
— Це краса, — прошепотів хлопчик.
Прислухався і почув далеко—далеко тиху пісню горлиці: тур... тур... І в ту ж мить згадались хлопчикові ласкаві й добрі материнські руки. Захотілось заспівати пісню про маму.
— Це натхнення, — прошепотів хлопчик.
Ще уважніше подивився хлопчик навколо. Яскраво сяяло сонечко, високо в синьому небі літали птахи, до самого обрію пливли зелені хвилі лісу.
"Як добре, що я все це бачу й почуваю, — подумалось хлопчикові. — Світ — це радість, жити — це радість. А де ж таємниця?".
Довго, дуже довго придивлявся й прислухався хлопчик, але таємниці не помітив.
Пішов хлопчик до лісу і наступного дня. Знову назустріч дід. Розказав хлопчик, як він відкрив для себе красу, натхнення і радість, а ось таємницю — не довелось.
— Дідусю, а де ж таємниця?
Старий загадково посміхнувся й відповів:
— От доживеш до сивого волосся — тоді й зрозумієш таємницю.