— Ну?
— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
— А він?
— "Так вони, — каже, — не грабують". — "І я, — кажу, — не грабую". — "Брешеш, — каже, — ти, — каже, — тим і живеш!" — "Ба ні, — кажу, — як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…"
— Бо чортма того драть! — хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
— Ну, да! — зареготався Ілько. — На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
— Хоча бідного все-таки жаль…
— Та ну да, жаль! — підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія. — Звісно, бідний — що? Зараз заплаче…
— Ну, а батько ж що?
— Та що? "За се, — каже, — на тім світі з тебе будуть шкуру драть". — "Еге! — кажу. — До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?"
— А він що?
— Плюнув та й пішов додому.
— Ну, да, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
— Ну, що там! Ударю раз, два…
— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?
— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…
— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
— Ну да, — муркнув Ілько.
— А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
— То коло Хаїмовського?
— Еге ж.
— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам. Та то все одно, а вбили б.
— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Якби не підскочив ти, убили б!
— А як хлопцями ще були, — підхопив Андрій, — то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
— А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! — оживився Ілько. — Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…
— Хм!.. — гірко усміхнувся Андрій. — То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!..
— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?
— Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
— То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
— Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.
— Та я піду… А десятка ж буде?
— Як удачна робота буде, то й дві дам!
— Ну?!
— Їй-богу! Так обіцяєш?
— Обіцяю.
— Їй-богу?
— Їй-богу.
— Ну, гляди ж! — встав Андрій.
— О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось… — Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
— Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
— Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
— Ну, гляди! Прощай!
"А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай", — виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
— Болить і досі? — тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна. — Дуже болить? — ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі — тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ, — се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:
— От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та Бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…
І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: "Тільки… не кидай… мене…" — заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.
На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.
— Андрію! — тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.
— Засилай старостів, — іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.
— Як! Що? — не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. — Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?
— Їй-богу. Годі вже… не можу…
Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.
— Ні, здається, не бреше… Правда?
— Правда, Андрію! — усміхнулась Мотря. — Їй-богу, правда. Ося бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…