— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з'являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки... А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви...
— Знаємо. Все знаємо... Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість... Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал... і він на трибуні.
Може, втекти. Але — куди?
— Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
— Я десь тут забув окуляри... — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. "Нехай. Я сказав... Те, що треба..."
— Ви все чули? —повільно спустився з сцени до залу.
— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує... Аж... Хто ви?
— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах... І оце.
— А-а... —Полив'яний сміявся смачно і довго. —А я думав... — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
— Це все — правда.
— Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
— Я... не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити...
— Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід...
Чого він вартий?..
І все ж... Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав... Подумав невесело... От трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан—відхреститься й ВІДПАЮЄТЬСЯ. А за цього... Холода... Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може...
Він злякався того "може". Він відчув його силу.
— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он... Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
— Що? Та ти... — Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти... Та я тебе!..
— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
* * *
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста...
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
— Тату — ти?
В оцьому грубому, хлопчачому "тату — ти" Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
— Я, сину, я...
— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив... У нас нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене... Його лікусалп... А тепер... Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти... Ти все можеш...
— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?
— ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного... Тату, коли б ти знав, який він... Ти не хочеш? Із-за мене?
— Зовсім... Я думаю, Олежку. Думаю...
Він вже думав про інше... Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі... Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї...
— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.
Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.
"Ти знайшов її, Олежку, людину!"
І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа... Ех, коли б... Якби він міг просвітити того бригадира... Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки... І платинову голку.
Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.